Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

— Так, Марго, саме так! — натхненно вигукнув чоловік. — Це не просто захмарні перспективи! Це офіційне визнання в Європі, до якого ми так прагнули!

— Кириле, я пам’ятаю, — без ентузіазму фиркнула Одинцова.

— Тоді скажи мені, Риточко, чому замість того, щоби готуватися до важливої зустрічі, ти знову вовтузишся зрання із цією своєю… Пристрастю? — не вгамовувався Рощин. — Краще відпочила після трудових буднів. До столиці ми повертаємося не раніше, ніж через три дні, встигнеш помилуватися своєю кобилою.

— Кириле! — спробувала перебити.

— А що, Ритуль? Хіба я не правий?

— Кириле, я тебе сотні разів просила не звати мене Ритулею! — ігноруючи інші зауваження, з докором заявила Маргарита.

— Знову ти про це, — махнув рукою. — Чого роздувати з мухи слона?

— Ні, Кирюша, не роздувати, — відсторонившись від чоловіка, безтурботно знизала плечима Одинцова.

— Маргарита! — скривившись, як від зубного болю, обірвав Рощин. — Я не баба якась, щоби зі мною так сюсюкати.

— Зате, мабуть, тільки так зрозумієш моє прохання, — відвертаючись із наміром піти в будинок, хмикнула.

— Ну, добре-добре, Марго, — роблячи акцент на імені, поправив Кирило.

— Ось і чудово. Я пішла збиратися, а то дехто зовсім розхвилювався, — чмокнувши чоловіка в щоку, повідомила дівчина. — Не переживай, усе пройде в кращому вигляді. Зустріч із нашими маловідомими конкурентами обов’язково принесе нам таке необхідне визнання.

Відсторонившись, Одинцова легко збігла сходами на ґанок. Поспішно, наче побоюючись бути затриманою на місці злочину, прослизнула крізь масивні дубові двері у витриманий у стилі сучасного кантрі маєток. Начебто величезний будинок, шикарно обставлений, із чи не найдорожчими меблями, але зберігав у собі вікові традиції минулого. Тих, хто споконвіку, коли ще ніхто не уявляв про блага сучасної цивілізації, вирощували кращий виноград і робили вишукане вино. Рецепти передавали нащадкам, серед яких, на щастя, опинився і Кирило Рощин.

Рощин. Золота Роща. Якщо задуматися, є певний зв’язок. Або прізвище пішло від назви селища, або селище виросло завдяки одному з носіїв прізвиська. Неважливо, як давно все відбувалося. Головне, через десятиліття, якщо не століття, Золота Роща залишалася єдиною у своєму роді. Не Масандра, яка виросла на межі віків, з відомими пам’ятками, стара і визнана, але й не Коктебель, що перетворився в пафосний і модний курорт.

Колись невелике робітниче село на березі річки, що йшла глибоко в море, відокремлене наполовину густими лісами, з іншої сторони мало широкі безкрайні поля, де практично круглий рік дозрівали кращі сорти винограду. Тепер це багате селище, де, окрім корінних жителів, безліч відомих осіб країни бажали придбати ділянку, щоби, відпочиваючи, насолоджуватися чудовими пейзажами та прекрасним вином. Але ще не розкручене настільки, щоби кишіти невгамовними туристами.

Цей будинок… Що там будинок — усе поселення було гордістю Кирила. Він по праву вважався невизнаним господарем не лише виноградників, а і всього поселення. Здебільшого завдяки йому в людей була робота. Він допомагав і виручав із біди. Одного разу не дав розпастися старому занепадницькому підприємству й за кілька років із надлишком повернув Рощі колишню славу.

Маргарита до божевілля любила це місце. Раніше не уявляла, що десь у світі зможе знайти такий куточок, відчує себе вільною і щасливою. Тут було саме так. Чи не з першою появою в селищі зрозуміла і прийняла будинок та все, що його оточувало. Вона обожнювала приїжджати до Рощі, вириваючись із гнітючої столичної біганини. Спокій рятував від зневіри, повертаючи знову і знову до життя. Тільки тут дозволяла собі таку неймовірну розкіш, як забутися. Забутися про те, що ніколи не викорінити з пам’яті. Тут біль притуплявся, не відгукуючись зсередини дзвінким скреготом. Вже за це варто цінувати місце. І Марго цінувала.

Шкода, але вибиратися в Золоту Рощу у зв’язку зі справами могла рідко. Із задоволенням залишилася тут назавжди, але Кирило, переконуючи, що без неї не впорається в місті, утримував Маргариту біля себе. Можна було запросто наполягти на своєму, брикнути, капризувати, але Рощин занадто багато зробив для неї, щоби так запросто відмовити в його маленькому проханні перебувати поруч. Одинцова й не відмовляла, щоразу супроводжувала в поїздках, допомагаючи в розв’язання ділових питань, у яких хоч трохи компетентна.

Подібний захід намічався і сьогодні та, на щастя, збігся з довгоочікуваними вихідними й поверненням у Рощу. Якийсь невідомий пан, що побажав до особистої зустрічі залишатися інкогніто, власник новоспеченої виноробної компанії із чудернацькою назвою «Чорна Перлина», категорично відмовився зустрічатися в столиці для обговорення справ, заявивши, що, якщо Рощина цікавить будь-яке співробітництво, нехай приїжджає самостійно. Добре, що місце проживання містера «Х» виявилося недалеко від садиби Кирила.

Небувале нахабство щодо такої впливової людини, як Рощин. Мова не про матеріальні блага, а про невидиму повагу, владу й пошану. Але незнайомець або не в курсі, або вирішив зазіхнути на репутацію Кирила. Останнє найбільш турбувало чоловіка, хоч і не показував цього.

У будь-якому випадку за сьогоднішнім діловим обідом Одинцова будь-що-будь планувала вмовити, змусити, що завгодно зробити, щоби власник «Перлини» погодився піти на злиття з «Golden Grove». Тим самим забезпечити компанії довгоочікуване офіційне міжнародне визнання, яке з появою молодих, але дуже перспективних конкурентів в особі все тієї ж «Перлини» ставало під величезним питанням. Навіть якщо для цього доведеться застосувати весь арсенал жіночої чарівності. Маргарита прекрасно знала, яким чином діє на чоловіків і вміло цим користувалася, не переходячи дозволену межу.