До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда
— Чому? — зупинила на Ларисі здивований погляд Ілона. — Боїшся?
— А ти, значить, не боїшся, — скептично відповіла Лариса і криво усміхнулася. — Так, він — ідеальний чоловік, це правда, — продовжила, попиваючи каву. — Але тільки для тої, яку покохає. До її ніг він небо простелить, зрушить з осі цю грішну Землю. Навіть важко уявити, на що здатна ця людина для жінки, яка розтопить його серце. А тебе мені шкода.
Володіна мовчала. До відвертості подруги уже звикла. Та завжди говорила прямо, що думає і відчуває.
— Ти не ображайся, — уже тепліше мовила Лариса. — Але з’ясовувати стосунки з шефом я тобі не раджу. Він не схожий на раніше знайомих тобі чоловіків. У його жилах тече гаряча кров. Це небезпечно. Ти й так побила рекорд. Так довго його ще ніхто не втримував біля себе. Будь розумницею і залишитесь друзями. Повір — це кращий вибір, ніж ворогувати.
Та Ілону це не втішало. Вечорами одиноко божеволіла. Не в силах впоратися з собою, одного разу випила забагато спиртного, потім стала на край парапету балкона і… Раптом почула дзвінок у двері!
«Марат! Прийшов!» — блиснула думка. Швидко скочила до кімнати, відчинила вхідні двері… Але на порозі стояла Лариса.
— О, мила! Що з тобою? — кинулася обіймати Ілону. — Ти себе зовсім вимучила. Хіба так можна?
Володіна обняла подругу і розридалася.
— Я не знаю, що робити, аби остаточно не схибитися, — відкрила душу закохана дівчина. — Я не зможу…
— Схаменися, — раптом узяла її за плечі Лариса. — Спробуй повернути в пам’яті час, коли його не було у твоєму житті. Я пригадую, коли ти вперше прийшла у «Вавілон»: горда, впевнена у собі, неприступна. Тоді ти знала собі ціну. Чоловіки й не намагалися заговорити з тобою, бо відчували, що така краса — не для них. Навіть Рахімов не встояв.
При згадці коханого Ілона боляче посміхнулася.
— Згадай, чим займалася, що любила, про що мріяла, які інтереси переважали. Віднови перед собою цілі, що були поставлені раніше й відійшли на задній план з появою Марата. Запиши це все на листок, причепи на видному місці і читай його щодня. Знаєш, як у фільмі «Самая обаятельная и привлекательная», — договорили разом дівчата.
Ілоні трохи полегшало.
— Зрозуміло, що швидко ти не позбудешся цих почуттів. Ви ж бачитимете одне одного щодня, — не вгавала гостя. — Але якщо Марат відчує, що ти заспокоїлася, змирилася — все стане на місця. Ти ще знайдеш своє щастя.
На годиннику була вже майже дванадцята ночі. Ілона провела подругу і залишилась на самоті.
Згадала свій перший день, коли з’явилася у «Вавілоні»: висока брюнетка, чорне блискуче шовковисте волосся, високо зав’язане у тугий вузол, широкою стрічкою спадало плечима, аж до талії. Великі карі очі підкреслювали пухнасті вії, пишні рожеві губи на фоні біленького круглого личка були такими чуттєвими, що чоловіки відривалися від моніторів комп’ютерів, щоб глянути на прекрасну горду лебідку, яка не йшла, а пливла по коридору.
Мимоволі глянула у дзеркало. Очам не повірила. Звідти виглядало якесь страховисько: надуті від плачу повіки звисали над почервонілими очима, волосся неакуратне, розкуйовджене. Жах!
«Лариса права, — раптом подумала. — З цим треба щось робити. Завтра встану іншою людиною: поверну собі колишню Ілону, сміливо гляну в очі колегам і… начальникові».
Марат усвідомлював, що робить боляче дівчині. По-своєму йому було жаль її. Але якщо не припинити їхні стосунки зараз — потім розійтися буде ще важче. Почуття й так поглинули її з головою. І як він, такий досвідчений у любовних справах, цього не помітив? Чому не зупинився раніше? Докоряв собі щодня, щохвилини.
Та на роботі Володіна вже знала своє місце і межу не переходила. Це його заспокоїло.
Тільки пані Діна все ще залишалася стривоженою. Відчувала — ця дівчина так просто не відступиться. Вона ще наробить клопоту Маратові…
* * *— Мамо, ти знову за своє? — почувся сердитий голос Марата, який спускався з другого поверху. Сьогодні він ночував у неньки і вдосвіта мав виїхати в Мужіїв, на об’єкт Красовського, проконтролювати, як іде будівництво. Але на годиннику вже дев’ята. Надворі давно і високо світить сонце.
— Ой, привіт, синку, ти вже прокинувся? — підскочила з дивану мати, непомітно засовуючи його мобільник під подушку.
— Мамо! — підвищив тон, насупивши брови.
— Ну гаразд, — витягла телефон. — Я ть-тільки хотіла глянути, чи не телефонувала Ілона, — призналася. — А потім мобільник задзвонив, я злякалася, що ти почуєш і сваритимешся.
— Глянула? — суворо Марат.
— Та ні, звичайно. Не сердься, синку, я ж добра бажаю. Хіба кожна жінка так кохає, як Володіна? Вона ж…
Рахімов обміряв матір колючим, гнівним поглядом. Ірма підкосилася і миттю сіла на диван, ніби у неї блискавка вдарила.
Телефон у його руках завібрував.
— Ось, полюбуйся, — докоряв Ірму, — це Ігор. Думає, де мене чорти носять, коли він чекає. Так! — крикнув у слухавку. — Виїжджаю, буду через три години. Ага! Через три. Я тільки очі розплющив. Подякуй моїй матері, — на тому кінці почувся сміх.
— Ох, мамо, мамо, — потеплішав. — Ти мені сьогодні ледь усі плани не сплутала, — поцілував на прощання і бігцем подався до авто.
Дорога була наче й не далека: всього триста п’ятдесят кілометрів. На хорошій машині це кілька годин. Проте сьогодні справді все йшло якось не за планом. Марат цього страшенно не любив. Роздратований сів за кермо. Залізний кінь сопів, але не заводився.
— Тільки цього бракувало, — пробурмотів собі під ніс.
Ще одна спроба. Ще, ще. Ні. Новенький білий позашляховик нікуди їхати не збирався.
У відчаї Рахімов відкинувся на сидінні і глибоко видохнув. На мить заплющив очі.
