До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

Коли Ілона вперше з’явилася у «Вавілоні» — навіть натяку не було, що хтось захоче товаришувати з такою зверхньою особою. Проте він, як керівник, допоміг колективу зблизитися з новенькою: всі жаліли її, нещасну, несправедливо завантажену такою непосильною роботою, намагалися допомогти. Рахімов, як далекоглядний стратег, усе розрахував. Тепер у неї і друзі з’являться, і хороша робота. Вона вже не буде одинока. Не пропаде.

Того вечора, Марат, як це часто траплялося, пізно вертався додому з міста. Проїжджаючи повз «Вавілон» мимоволі глянув на вікно, що останні два місяці майже не згасало. До закінчення проектування Ілоні залишився тиждень.

Світить. Повернув на стоянку. Тихенько піднявся на другий поверх. Уже в коридорі почув схлипування. Двері в кабінет були відчинені. Зупинився на порозі, очам відкрилася неприємна картина. Посередині кімнати, на розкиданих листках білого паперу, навшпиньки сиділа Ілона і, затуливши руками обличчя, плакала.

Безшумно підійшов, присів біля дівчини.

Відчувши чиюсь присутність, Володіна схаменулася.

— О, Господи, що ви тут робите? — налякано запитала. — Ви… Ви… не повинні були ц-цього бачити! Людина інколи не витримує, їй потрібно вилити…

— Чш-ш, тихенько, заспокойся, — на обличчі Марата заграла знайома тепла усмішка. — Ти забулася, з ким розмовляєш? — майже прошепотів. — Це — мій «Вавілон», я приходитиму сюди, коли захочу.

Ніжно погладив нещасну перетруджену дівчину по голові, потім пройшовся пальцями по мокрому розпухлому обличчю, до якого поприлипали довгі пасма волосся. Мимоволі зупинив погляд на пишних, надутих від плачу устах. Але швидко опанував себе.

— Я так розумію — з проектом ти не встигаєш, — підійшов до креслень, розкладених на великому столі.

— Зовсім трішечки, — шморгаючи заплаканим носом, відповіла.

— Але, це — немож-жливо, — ошелешено протягнув Марат, гортаючи листки з проектуванням. — Ти майже закінчила. Це титанічна робота. Я… Сказати — вражений — нічого не сказати. Залишились дрібниці.

— Так, проте дрібниць багато, — не погоджувалася Ілона. — Вчасно я не встигну. От якби мені людину, я…

— Ні, — твердо відрізав Рахімов. — Ніяких людей. Закінчиш сама.

— Не зможу, — очі дівчини якось автоматично наповнилися сльозами. Вона ще не зібралася після нещодавніх ридань. — Я здаюся, — опустила руки.

Марат підійшов, обняв, притис її голову до своїх широких грудей.

— Завтра у тебе вихідний, — прошепотів прямо на вухо. — Добре відпочинеш, а потім дороблятимеш, скільки треба: місяць, два — не важливо.

— Але ж замовник не чекат…, — не встигла договорити.

— Чекатиме, скільки треба, — перебив начальник. — Я так вирішив. Ділити твою роботу з кимось на завершальному етапі — несправедливо. Це твій проект і саме ти, коли закінчиш, представлятимеш його усім нам та замовнику. І ще… — раптом згадав. — Завтра я підпишу наказ про твоє призначення на посаду архітектора, як такої, що пройшла випробувальний термін. А зараз збирайся, відвезу тебе додому.

…Тої ночі Ілона не спала. Дотик його рук на обличчі відчувала досі. Його обійми, такі невинні й такі… О, ні. Серце не стукало — воно гупало. Колись прочитала, що при першому коханні душу забирають раніше за тіло. Тоді посміялася з цих невинних слів…

А зараз… Куди й поділися її зарозумілість, гордість, упертість. Із цим чоловіком відчула себе такою слабою, жіночною, бажаною і, головне, захищеною. Для неї, яка не знала батька, то було дуже важливо.

Встала з ліжка, підійшла до вікна. Мимоволі глянула на небо.

«Яке ж воно прекрасне, все усипане маленьким цяточками, немов вишите бісером, — подумала. — А я його раніше й не помічала. Ось і Місяць. Такий гордовитий, ніби господар над своїми зорями. Їх так багато. Вони такі далекі. Але тільки одна найяскравіша і найближча до Місяця. Він, ніби, обіймає її… Це та справжня і єдина, на все життя. У Марата багато зірок. Котра ж стане вибраною, що світитиме поряд?» — серце дівчини защеміло. Десь глибоко у душі ледь-ледь відчула: цією зірочкою може бути й вона…

Наступного дня, у свій законний вихідний, Ілона відвідала матір. Володіна рідко це робила. Зазвичай лише телефонувала. Та й розмови у них не виходило. Ще з дитинства дівчина відчувала неприязнь найріднішої, ніби зайвою була у житті відомої оперної співачки. Виросла за кулісами, спостерігаючи за маминою славою.

Тепер ненька вже не співає. Більшість часу проводить на самоті, вдома. Інколи ніби й сумує за донькою, але жити разом не хоче. Допомоги не приймає й сама нічим не допомагає своїй єдиній дитині. Навіть моральної підтримки від неї не дочекаєшся.

Проте інколи людині важливо, щоб її підтримували найближчі люди. Тому, особливо не розраховуючи побачити радість у маминих очах, Ілона все ж наважилася розповісти про свою нову роботу і почуття.

— Мамо, Марат — особливий: сильний, уважний, здатний захистити жінку, чуттєвий…

— Ага, а ще сьогодні хочеться співати, сміятися, весь світ здається величезним, прекрасним, небо вище і блакитніше, сонце світить яскравіше і тепліше, — саркастично докінчила Володіна-старша.

Та Ілону це не образило. Вона й не розраховувала на якесь там розуміння чи підтримку. Важливо було виговоритися, поділитися. Сьогодні вона — найщасливіша людина на планеті. Їй хочеться про це кричати, і байдуже, хто вважає інакше.

— Коли метелик бачить вогонь, доню, він теж вважає, що світ яскравий і прекрасний. Навіть коли наближається до полум’я — думає, що воно його не пече, а гріє. І тільки коли горить — усвідомлює, що все було марно. Але вже пізно… — незвично тепло мовила мати.

Від несподіванки Ілона завмерла. Так ненька ще ніколи не розмовляла.

— Аналогічно й кохання, дівчинко моя, — продовжила. — Інколи бачиш, що немає взаємності. З його боку відчуваєш тільки тепло, не більше. Проте думаєш, що твоєї любові вистачить на двох, і летиш на вогонь. Але не вистачить, запевняю тебе.

— Т-ти ж його навіть не бачила, — ледве видавила з себе дівчина. — Як можеш так говорити? Він не здатен заподіяти біль.

— В його очах горить той же вогонь,