До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— Не знаю, але він дав зрозуміти… — не змогла докінчити думку Ілона.

— Що дав зрозуміти?! — вже майже криком знялася Анжела Володіна. — Що?! Га?! Що ти йому подобаєшся? Я прекрасно знаю, хто такий Рахімов. Адже він не остання людина у великому бізнесі. Ти знаєш, скільком дівчатам і жінкам він так само дав це зрозуміти? Навіть не уявляєш, — Володіна-старша нервово ходила по кімнаті й голосно повчала. Бачила, що робить дитині боляче, але материнське серце кричало: дочка ступає на край прірви, її треба рятувати, бо внизу — безодня.

— Я думала, ти хоч… промовчиш, — знесилено відповіла морально розбита Ілона. По її щоках котилися сльози. — У мене теж були інші чоловіки, якби мені цим хтось дорікав…

— Дитино моя, — раптом присіла біля дочки Анжела. Взяла її руки у свої долоні. — Не знаю, як це пояснити. Я людина творча. Глибоко відчуваю. Мені страшно за тебе. Не починай цих відносин. Благаю. Із ким завгодно — зустрічайся, тільки не з ним. Я ніколи і ні про що тебе не просила у цьому житті, ти ж знаєш. Це вперше і, можливо, востаннє. Подумай.

Йдучи до матері, Ілона сподівалася, що та буде висміювати її почуття або взагалі проявить байдужість. Але така реакція дуже налякала дівчину.

«Мама або щось знає про Марата, або має гіркий досвід з власного життя…», — не покидала думка.

Проте наступний день розклав усі крапки над «і».

Зайшовши у коридор офісу, першим побачила Марата, який, привітно усміхаючись, з філіжанкою міцної кави у руці, чекав її на порозі своєї приймальні.

— Ну що? Відпочила? Заходь. Побалакаємо про твій проект, — показав рукою на кабінет.

Мимохідь помітила, як пані Діна провела її косим, незадоволеним поглядом. Ще б пак: вона — перша працівниця, яку шеф особисто зустрічає на роботі.

— Це тобі, — поклав на приставний столик, за який сіла дівчина, каву, що досі тримав у руках.

Ілона була приємно вражена. Такого прийому не чекала. Рахімов подякував їй за хорошу роботу над проектуванням, повідомив, що учора разом з інженерами та іншими спеціалістами обговорив деталі, що залишилися, поздоровив з успіхом, запросив на вечерю.

Мов затуманена, вийшла від начальника щаслива Ілона. Що завгодно могла передбачити, тільки не такий розвиток подій.

— Минулого разу ви переживали, чи прийнята я на роботу, — впевнено і зверхньо мовила секретарці. — То ж маєте нагоду мене привітати.

Задерши голову і не чекаючи відповіді, впевненими модельними кроками попрямувала до коридору.

Пані Діна, замислившись, мовчки дивилася у слід молодій красуні.

— А ви, як завжди, мали рацію, — перервав її глибокі роздуми Марат, який щойно вийшов з кабінету. — Новенька й справді наполегливо потрудилася, — задоволено мовив. — Моя стратегія спрацювала, — хитро усміхнувся.

— Сподіваюсь, ви не пожалкуєте про своє рішення, — несподівано попередила Магерамова.

Раніше таким тоном вона не дозволяла собі розмовляти з начальником.

— Ви знаєте щось, чого не знаю я? — зібрав чоло борознами Марат.

— Відчуваю… — зітхнула.

Рахімов і сам не знав, навіщо того дня запросив Ілону на вечерю. Спочатку був приємно вражений нею, як спеціалістом, хотів подякувати, а потім… Якось воно само по собі вийшло: і вечеря, і прогулянка містом, і ніч у її квартирі…

Зазвичай, це його стандартний набір розваг. Та цього разу все якось інакше: вони разом працюють, треба зустрічатися очима. А, отже, історія вимагає продовження.

Повернувшись під ранок, картав себе за нестриманість.

Та ще й Діна зі своїми попередженнями… Думка цієї мудрої жінки була для нього важлива.

«Чому раптом Магерамова поміняла своє ставлення до Ілони?» — не міг заспокоїтися. Адже протягом останніх місяців саме секретарка вказувала Марату на досягнення новенької, всіляко її підтримувала. Та й не збирається він з нею одружуватися. Позустрічаються трохи — і розбіжаться, як то завжди буває. Ще й друзями залишаться. Володіна ж не цнотливе дівча, якому так легко можна розбити серце, а досвідчена коханка дорослих чоловіків. Чому з ним має бути інакше? А поки нехай іде все, як іде…

На цьому спокійно заснув.

Ілона сяяла від щастя. От тільки Марат, на відміну від попередніх коханців, не залишався з нею до ранку, не привозив на роботу, щоб усі побачили і дізналися про їхні стосунки. Але коли любиш усім серцем — не помічаєш недоліків.

«Ну не змогла вмовити його залишитися цього разу, зможу наступного», — подумки заспокоювалася.

Та скільки б не приходив до неї Рахімов — під ранок збирався і їхав додому. Ніякі вмовляння на нього не діяли.

Так тривало майже рік.

Останнім часом Ілоні навіть здалося, що він став якимось холодним, інколи роздратованим. Відчувала, що повільно віддаляється. Це лякало дівчину, бо кохала до нестями, якоюсь хворою, божевільною любов’ю. Відмовитися від свого обранця була не готова за будь-яких обставин. Адже Всесвіт крутиться навколо нього одного. Без нього життя втрачало сенс. Досить було Маратові глянути на неї — і вона ставала щаслива. А, якщо заклопотаний пройде на роботі, не помітивши — світ переставав існувати. Відразу набирала його номер і, коли чула зайнятий, серйозний голос у слухавці — мимоволі зривалася. Це вже помічали всі, але готова була витримати будь-яке приниження заради кохання.

Почуття повністю засліпили нещасну. Вона ніби вдихнула наркотик, що звів її з розуму і, врешті-решт, стала жертвою його передозування…

Того вечора Рахімов у черговий раз мовчки вислухав претензії заплаканої Ілони, потім вийшов з її квартири, не зронивши ні слова. Наступного дня, мов крізь неї дивився, не помічав.

Увечері не прийшов.

На дзвінки не відповідав.

— Зрозумій, що за своєю природою чоловік — мисливець, — повчала подругу Лариса Поліщук, яка теж працювала архітектором. Дівчата потоваришували на новій роботі. Працювали в одному кабінеті. — Це він повинен ганятися