Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська

Беата нудилася і вмолила чоловіка відпустити її на прогулянку хоча б Европою. Коли ж він дозволив, то сіла на корабель аж до Шанхаю, бо так їй набридло острівне життя-буття в оточенні одних і тих же облич. У свої сорок п'ять їй забаглося пригод, схожих на історії з бульварних романів. Оскар, якому вже були не в голові пожадання пестощів, зітхнув полегшено: тепер не буде допікати за новий промисел з Турбійоном та Едельманом. Його лиш непокоїло, що Беата захопила із собою всі коштовності, навіть довжелезний разок з подовгастих перлів, щедро подарованих приблудним індусом ще на початках їхнього побутування серед хвиль. Саме на великих кораблях обертаються зовні пристойні кавалери, що вміють приспати (у прямому розумінні цих слів!) жіночу пильність, аби полегшали гаманці та спорожніли скриньки. Та він відганяв від себе думки про небезпеки над Беатою, пригадуючи мудрі слова тибетського монаха, почуті з десять літ тому: «Піймавши зайця, забувають про пастку».

Тим часом навколо фільмового промислу почали діятися незвичайні речі. Під павільйонами ходили похмурі чоловіки, яких акторки вважали за несміливих прихильників. Потім ті особи навідалися до Андре. Вони поставили при дверях незворушних хлопців, що посміли затримати Гробовецького, аж поки із Турбійонового кабінету не викотилися трійко череванів — брати Джузеппе, Джордано і Джуліо Скарлеоно. Зіпрілий після перемовин Андре, перед тим погодившись на їхні умови, обурювався перед Оскаром.

— Їм забаглося паленого леду! Щоб я зняв фільм про їхній рід, починаючи із сицилійського прадідуся, який гнув спину на чужих виноградниках! У Парижі мене потягнуть до суду за уславлення бандитів!

Оскар поцікавився:

— Гроші дають?

Андре рвучко смикнув шухляду: ліри, доляри, франки...

— Отже, ти погодився!

— Під цівкою револьвера!

Гробовецький мислив уголос:

— Що вони хочуть? Щоб усі поліцейські виглядали дурнями, а бандити гинули героями. Щоб бідаки були чесніші за багатих. Цим ми потрафляємо низьким смакам. Але ми самі винні, що в денниках розповіли про Северина Джованні... Тож треба помізкувати, як скуштувати рибу і не втратити цноти. Скільки маємо часу?

— Сім днів.

— Що можемо зробити за цей час? — продовжував Оскар. — Зняти для них дешевого фільма або... умовити їх придбати наш промисел!

— Нізащо! — вискочив із-за столу Турбійон. — Тут грошей на три фільми! А замовляють один!

Гарячий діловий діалог довелось припинити, бо з'явилися небажані свідки. Першою до кабінету зайшла жінка в хутрі і крислатому капелюсі. Один порух плечима — і хутро упало до ніг, а мереживна білизна лиш посилила сяєво тіла.

— Ізабеля...

Андре заточився і вперся в стола.

За жінкою увійшов жовнірської краси чоловік.

— Доброго вечора, панове! Люба, ти схопиш лихоманку, — турботливо промовив він, підіймаючи з підлоги хутро.

Оскар першим простяг йому руку.

— Франсуа Шиньйон, — назвався «жовнір», — актор і приятель сеї вродливиці.

Ізабеля завинулася в хутро і стрільнула змовницьким поглядом на Турбійона.

— Андре, ти за ці роки мене не забув?

 бишек Циганєвич мандрував стейтами на своєму витривалому «форді», вдаючи із себе щось середнє між бізнесменом і гульвісою. Доляри ще трохи шелестіли, але вже надходила пора замислитися над поповненням гаманця, щоб не стати жебраком у розквіті сил і літ. Так він надибав добре облаштований скаутський табір, який виявився спеціальною школою лише для хлопців, батьки яких підписали згоду на педагогічний експеримент самого Генрі Форда.

Сей багатій не пошкодував мільйонів, аби втілити задум, гідний правдивого американця, щоб довести кабінетному вченому з Масачусетського університету Роберту Роджерсу помилковість його думок. Професор Роджерс на зустрічі із заможними філантропами необережно зазначив, що американські школи випродукували генерацію некритичних і немислячих осіб. Вони не мають усестороннього світогляду, бо кожен дивиться на світ виїмково зі щабля свого бізнесу або своєї професії, тому й стає жертвою політиканів. А якби опирались на політичний чи суспільний ідеал...

— O'key! — зупинив зарозумілого книжкового хробака Генрі Форд. — Я доведу, що зразковий громадянин не потребує ніякої філософії! А з нинішнього дня не дам і щербатого цента мудрецям, які хочуть набити голови молоді макухою своїх сумнівних вислідів!

Уже за кілька місяців неподалік Масачусетсу у свіжозведених домівках-казармах замешкала громада хлопців від дванадцяти до сімнадцяти літ. Їх не навчали нічому, що може обтяжити ум, що не має ніякого практичного значіння. Над вхідною брамою висів шмат білого полотна, на якому чорними літерами було написано слова благодійника Форда: «Не треба знати, хто був Наполеон, а важливо підготувати себе до боротьби з життям».

Звісна річ, не так легко зголошувалися вчителі, охочі жити напіввійськовим життям, їсти суворо стережений харч, обчислений за математичною таблицею що, коли і скільки, відмовити собі в чоколяді, каві, чаї, солі і цигарках,