Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська

— Ви — Стасьо?

— Це моє друге ім'я, яким називають лише дуже близькі люди. А так я — Ґеньо...

Служниця блиснула очима, ніби подавши знак, що її то не обходить: вона байдужа до різних потаємних справ панства Гробовецьких. Та й у цьому пещеному молодикові нічого не лишилося від чемного гімназиста, який принагідно допомагав Оскару в його фармаційних дослідах.

У конверті, зі стемпля на якому стало зрозуміло, що лист ішов із Франції до Галичини дві доби, була коротенька записка німецькою мовою. Оскар радив «любому братові Стасьові» не кремпуватися — камениця не розвалиться, якщо він мешкатиме в ній і наглядатиме господарським оком за меблями, пічками, вікнами і старим садом. Про себе Гробовецький не повідомляв нічого, а в записці до служниці наказував просто бути обачною. Одно непокоїло Ґеня — лист писано рік тому, а чи не сталося з Оскаром якої біди за стільки часу?

Та він відігнав від себе неприємні думки і почав освоювати простір незабутого міста... з ресторанів. Найбільше уподобав «Говерлю» на Руській. Спитаєте, чи не пішов відвідати Кендзьорівських? Уже зовсім вважаєте Ґеня безсердечним!

— Іду, іду, Ґеню! — почув він зненацька з-за дверей, ледве доторкнувся дзвінка.

Кобіта, що так передбачила його появу, злякалася.

— Я чекала на сина... А ви... Ви до нього?

— Тут мешкали Кендзьорівські...

— Так, я вдова по панові Адаму!

У голосі жінки — неприховані гордощі.

Серце в Ґеня тенькнуло, та на виду того не показав.

— Я його боржник. Не знав, що він помер.

— Його вбили бандити! — скривила лице вдова. — Він загинув геройською смертю!

— Мої співчуття.

«Адам?» — мало не скрикнув Муркоцький замість промовленої ввічливої фрази, знаючи тиху вдачу свого благодійника, та мовчки витяг з кишені полярес, а з нього — усі банкноти.

— Це борг, пані...

— Жозефіна, — підказала кобіта.

«Жозефіна? Чи не Міськова сестра Зоня?» І Ґеньові в ніс ударив дух злежалих дитячих мундирчиків, запах свіжої друкарської фарби на газетах і пахощі марципанів з какао. Заскочений згадками про забуте дитинство, він якусь мить ладен був викрити себе перед удовою, та вчасно схаменувся: що кому до того...

— Колись пан Кендзьорівський позичив мені на науку, — виправдовувався Муркоцький, усвідомлюючи, що в тих словах таки був якийсь відсоток правди. — Я поїхав до Відня, потім до Парижа, і ось повернувся...

— Ви адвокат? — спиталася Жозефіна, для якої саме цей прошарок чоловіків мав певний сенс.

— Ні, комерсант. Буду впроваджувати різні винаходи, — плутано пояснював Ґеньо, збираючись вийти із тісного передпокою.

— Чи не маєте в себе місця для роботящого чоловіка? — наступала Жозефіна. — У мене клопоти з братом.

«О, то Місько теж тут?» — подумав Ґеньо, а вголос промовив:

— Що він уміє?

— Усе, що потребуєте! — упевнила вдова.

Муркоцький і сам не знав, чому так відповів Жозефіні-Зоні про свої комерційні плани. А другого дня, обідаючи у «Говерлі» натрапив на оповістку в часописі: новозасноване летунське товариство закликає патрійотично налаштованих обивателів підтримати доброчинними внесками створення аеромобіля за проектом німецької фірми Дармштадта. Там знайшли спосіб з'єднати літак з автом, і та конструкція їхатиме вулицею, а за потреби — летітиме в повітрі. Це в недалекім часі стане у пригоді кожному. Звертатися на адресу часопису до М. М.

Ґеньо відгукнувся не так з патрійотизму, як з природної цікавости. Окрім того, він не був добре обізнаний у всіляких механічних справах, щоб поставити під сумнів чи навіть висміяти незнайомого М. М. Та коли побачив перед собою типажного Зіфріда, статурою схожого на Збишека Циганєвича, убраного в шкіряні обладунки, із шоломом на голові та з рурою в руках, він подумав: «Артист! Невже це...?»

— Максиміліян Морґен! — по-військовому чітко відрапортував летун. — З ким маю честь?

— Мільку, ти маєш честь видіти перед собою свого гімназійного товариша, якого привчав до шведської руханки. Я Муркоцький, Ґеньо.

Нордичні риси пом'якшали.

— Ґеньо? Та ж ти зник чи не десять літ тому! Казали, що тебе викрав якийсь аптекар, бо ти знав таємниці його приписів!

— Я був схожий на такого, щоби піддався силі? А в обчисленнях ти помилився. На півроку!

Та Мілько не мав звички до сентиментальних балачок. Він добув зі шкіряної рури креслення.

— Ось так виглядає аеромобіль. Двигун коштує...

— Облиш! Якщо ти все добре прорахував, я вкладу свої гроші. Лиш скажи, хто його купуватиме? Невже ти направду гадаєш, що у Львові буде шанс аеромобілю прошмигнути