Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2 - Оксана Іванівна Думанська
Старий Беннічеллі прилетів на своїй кареті, як вихор, і пояснив остовпілим карабінерам, що забирає сеньйориту під свою опіку. При цьому він вимахував якимось гербовим папером — свідоцтвом про народження Глорії під ясно-блакитним італійським небом. Хто б насмілився попрохати в графа те свідоцтво для ознайомлення?
Уже за тиждень найстарший і найвпливовіший нотар уклав новий тестамент, за яким усі Беннічеллієві дібра — це віно раптово віднайденій потопельниці, вирятуваної якимись найвищими небесними і найглибшими водяними силами.
Джакомо, що вже давно вважав себе єдиним спадкоємцем, не лише скреготів зубами, а й трощив меблі, згадуючи всіх графових прародичів. Крихти з панського столу його не вдовольнять! Під гарячу руку втрапила Ева зі своїми сукнями й капелюшками: подерті шовки та мереживо були ще й потоптані лакованими мештами роз'ятреного новинами чоловіка.
Тим часом карабінери отримали оповістку з Бордо про втечу з-за ґрат ошуканки Аніти Адамо, яка часом видавала себе за бідну англійку. Граф сам привіз свою «доньку», аби у відділку взяли відбитки її пальчиків, і коли вони не збіглися з тими, що передали з Бордо, виголосив довгу палку промову, в якій слово «падлюка» було найпристойнішим.
Сама Глорія, зблідла від пильної уваги, справляла вражіння особи, яка радше комусь наплює в борщ, ніж дозволить зневажити свою страву. Вона гостро позирала на карабінерів, але лиш переводила очі на графа, наповняла їх такою вологою, під якої той шаленів. У ній не було нічого англійського — невиразних рис, бляклого волосся, блідої цери. Навпаки — вона відповідала усталеним канонам полудневої[6] краси. А мушка на щоці... О, Мариля Ясінська знала їй ціну!
— Доню, — казав їй граф наодинці, — мені давно хотілося розквитатися із цим блюзнірським світом так, щоб мене не забули ніколи. Я помилявся у своєму житті, любив жінок, обдаровував їх коштовностями, а вони, можливо, й народжували мені дітей. Проте їхні шлюбні чоловіки цього не знали. Втямила, про що кажу? Ніхто мені їх не явив! Тоді я обрав для себе того Джакомо Ліцаті, бо гадав, що син — то правдивий спадкоємець, якщо навіть у ньому нема й краплини моєї крови. Але мене вкурвило, коли його легкої вдачі коханка почала наполягати, аби я дав йому не лише маєток, а й ім'я! Титул! І той виродок (я не відмовляюся від того, що покривав його матусю в її комірці, коли не траплялося нікого іншого!) почав мені натякати на якісь сатисфакції. Мовляв, він провадить мої справи — не завжди в ладу із законом, — то ж хай його хоч трохи прикриє від того закону ім'я Беннічеллі! Досить з нього того, що він вкрав з моїх прибутків!
Глорія-Мариля покірно слухала, притискаючи до своїх високих грудей молитовно складені руки.
— Так от, доню, коли мені сказали про тебе, принесену морськими хвилями... Я собі помислив: тебе врятовано не для того, щоб якісь брудні людці нишпорили у твоєму житті! Це мені знак! Зроблю добру справу задля усіх скривджених мною жінок! Хай на тебе впаде золотий дощ! І мені Господь простить гріхи... До слова, бездротовим телеграфом надійшла відповідь з корабля «Ігль»: тебе там не було, не було жодного китайця. Повідж чесно про свій трафунок!
«Нічого собі! — думала Мариля. — А що мені йому оповісти?»
— Я не припливла — я їхала у потязі до Ніцци. З танечником Фредом Ценґутом. Він вийшов з переділу і лишив на столику листа від батька... Той просив повернутися додому, але без мене, тоді заповість йому всі свої гроші.
— Так той же Ценґут впав на рейки десь під Парижем!
— З необережности! — скрикнула Мариля. — Він не впильнував... А я... першою скочила зі східців, щоб він про все пошкодував... Я жертва власної пристрасти — покинула рідню, зганьбила фамілію! Той танечник... Я його обожнювала!
— Не край собі серця, доню! Твій коханець мертвий і вже не зрадить. Але ж тебе розшукують, певно?
— Розшукують...
— До мене не поткнуться! — вигукнув граф і взявся за свою знамениту палицю. — Завтра суд визнає тебе Флорією Беннічеллі! Це ім'я моєї матері. Забудь про Глорію Алістер — це вже привид, примара, нічний пострах!
Мариля Ясінська — ще та хитрунка. Вона приплела нещасного танечника, бо добре знала його пасію — Аду Козловську, яка й спокусила Фреда покинути затишне кубельце турботливого татка задля веселих паризьких барів. Отже, насправді шукають Аду... А чому сама опинилася у воді, припнута до якоїсь колоди, про те воліла поки змовчати.
Граф не допитувався — не наполягатимемо й ми: кожна жінка хоче мати таємницю, щоб при нагоді нею скористатися.
Бідна, бідна Ева! Заможне життя і розваги підступно викрала якась мантійка, що вдавала з себе чи не англійську леді, гордо возсідаючи попри божевільного графа Беннічеллі у його прогульках Ніццою. Джакомо віявся дешевими корчмами, пив і гуляв із хвойдами, помщаючись своєму непостійному батькові. Він занедбав нагальні справи і сподівався, що старий отямиться й прикличе його, аби й далі давав раду з його маєтками. Бідолашний тезко Казанови
