Мала - Ліана Меко

Таксист тихіше зробив, навіть станцію перемкнув, але легше мені не стало. Діджеї ці гівняні, на всю просторікували про те, як ми повинні дякувати хлопцям і дівчатам із ЗСУ, про те, що мирні люди теж цінні, вони донатять, платять податки, і кожен у нашій країні відіграє свою роль. А я сидів, втупившись у скло чолом і з гіркотою думав, що я в цій системі не відіграю більше жодної ролі. Ні військовий. Ні мирний. Ніхто. Я - ніхто. Відпрацьований матеріал. Даремний шматок м'яса. Без роду, без племені, і без єдиної смердючої нагороди, щоб можна було хоч трохи втішитися.

Ні. Така моя удача. У моїх побратимів медалі - за життя або посмертно. А в мене - довідка про інвалідність. Мої воюють уже півроку, а я місяця не повоював - під мінометний обстріл потрапив. Мої поранення отримують, лікуються і назад на фронт біжать. А я - контужений, без правиці, сліпий на праве око, глухий на праве вухо - нахрін такий нікому не потрібен. Ні на фронті, ні в мирному житті. І чому доля дала мені другий шанс? Для чого мені? Ну чому не знайшла когось більш гідного...

У такому стані - зі страшним головним болем, страшенним похмільним синдромом і нерадісними думками я і прибув до офісу. Зізнатися соромно - просто огида до себе розібрала - але я, чи то з перепою, чи то за давниною, не зміг навіть згадати, де потрібний кабінет. Смикнув перші-ліпші двері, як раптом мені під ноги кинулося якесь мілке жабеня. І в паху раптом запалило, ніби окропом у мене хлюпнули.

Я й не зрозумів одразу що сталося. Закричав, як потерпілий, дівку цю мілку хотілося просто схопити й у вікно викинути - я й так тут ледве на ногах тримаюся, здихаю, а вона на мене з окропом кидається. Я на неї кричу, а вона щось про обід верещить і огризається у відповідь. Тільки тут помітив, що до штанів вермішель прилипла і шматочки моркви.

Сраний суп! А хай би тебе холєра побрала! Де ти взялося, жабеня незграбне!

Перекинувшись образами, ми розійшлися. Дівчина зникла за дверима одного з кабінетів, а я пішов у туалет штани відтирати.

З горем навпіл привів себе до ладу і повернувся в коридор. Цього разу потрібні двері попалися відразу ж. Але радості від цього не відчув ані краплі: Сергіївна мозок виносити почала, щойно я ступив на поріг. "Та ти подивися на себе, на що ти перетворився. Гірше бомжа виглядаєш. Спився, гад. Та на тебе дивитися гидко..."

Я вислухав її виливи зі спокійним виглядом. Те, як я виглядаю, мене хвилювало в останню чергу. Мені було цікаво для чого мене висмикнули. Що за форс-мажор горезвісний тут у них стався. Про що я і поспішив запитати. Але відповісти Сергіївна не встигла: у кімнату увірвалося те саме мілке жабеня, і чомусь знову стало на мене кричати. Та з такою пристрастю, що в мене навіть головний біль відступив.

Дівчина волала й виблискувала очима - я навіть замилувався на секунду, а як звеліла мені штани знімати - так і зовсім сторопів, щелепу ледь не втратив. І сміятися хотілося, і у відповідь накричати, і схопити за шкірку і просто викинути за двері, як кошеня. Ти диви, дрібна яка - до підборіддя мені верхівкою не дістає, а гонору скільки!

А потім мене і зовсім точно підсікло, пробило в саме нутро якимось дурним давно забутим почуттям - начебто самолюбство зачепило, або безглузда образа накотилася: тітонька, заїкаючись, почала мене представляти, а дівчисько це дрібне так скривилося, начебто йому какашку під ніс пхали, і з таким виразним презирством окинуло мене поглядом. А від отого її "цей?", дихання перехопило і серце від обурення підстрибнуло до самого горла.

Ах ти пігалиця мала! Цей? Цей?! Та на мене дівки що в школі, що в інституті вішалися по три штуки за раз! Та я від прихильниць відбитися не міг, тікати доводилося і ховатися. А ти мені тут "цей". Ти дивись, засранка яка! Дитина ще зовсім, а отрутою плюється як кобра африканська.

Трусонути її хотілося, збити пиху з маленької гордячки. Ну знайду управу!.. А потім Сергіївна заявила, що це ніби як її помічниця, і управу шукати навіть не довелося. "Звільнити" - скористався я владою, і розвернувшись, немов король перед пажами, покрокував на вихід.

Ба що надумали, жінки. Мозок мені ґвалтувати. Закрити ФОПа до чортової матері! Закрити, щоб і не висів він наді мною, як дамоклів меч!

Та тільки у Сергіївни свої були думки з цього приводу. Кричати стала, як різана, звинуваченнями кидатися, дорікати. А потім і зовсім використала заборонений прийом "Ти ж мені як син".

 Ну не можна так, не можна. Це як кошенятко в живіт штовхнути важким черевиком - надто жорстоко і безжально - користуватися цим аргументом. Її-то син рідний загинув ще за часів АТО, вона мною діру в душі затикала. Заради мене з горя свого вибралася. Я ж, виходить, і за нього тепер жити повинен. За всіх своїх побратимів загиблих. За всіх, кого війна ця потворна забрала.

Не було в мене вибору - я кругом винен. А значить доведеться ще побарахтатися. Та тільки, схоже, вже без Сергіївни - пенсіонерки цієї, ти диви, якої принципової. Із малою занозою доведеться спільну мову знаходити.

І відчував я, от дупою відчував - нелегко доведеться - зараза ця мала за дві секунди з розуму мене зведе.