Мала - Ліана Меко
Мені пора б уже звикнути, що Соля завжди права. Може слід просто робити те, що вона скаже і не вдавати з себе неприступну фортецю. Не дарма ж кажуть "Чоловік голова, дружина - шия"... Вона майже ніколи не помилялася, і хоч молодша за мене на п'ятнадцять років, а мудріша в рази.
Із психологом моя мала вперта заноза теж не помилилася. Він мені сподобався. І дивно, мені завжди здавалося, що, потрапивши до мозкоправа, він і слова з мене витягнути не зможе, а вийшло так, що я сам, навіть без умовлянь, без навідних запитань, без підтримки бовтав як дурний. Немов греблю прорвало, і потік, той, що стримувався міцною жорсткою дамбою моєї дурної впертості, рвонув назовні. Затопив мене всього. Я все говорив і говорив. Дві години без упину. Про дружину, яку шалено кохав, про дитину, на яку чекав, як на диво, про щастя, на яке не заслуговував. Про фронт. Про товаришів загиблих. Про каліцтва свої. Про смерть. Про біль. Про сенси.
Психолог мені майже нічого не сказав, просто слухав, а мені все одно стало легше. Наче всередині розв'язався якийсь страшний, величезний, болючий вузол. Вийшовши з кабінету, я постояв трохи, вдихаючи морозне повітря на всю повноту легенів, здається мені тепер навіть дихати стало легше. А потім сів у машину і поїхав у Матвіївку. На цвинтар.
Довго сидів біля могили батьків, розповідав їм про свою дружину, про майбутню дитину, просив вибачення за свої гріхи, і сам же ці гріхи собі й відпускав.
Потім, пройшовши доріжкою, підійшов до свіжих могил, над яким майоріли жовто-блакитні прапори, опустився на коліна, припав чолом до землі. Сльози, що покотилися з очей, з обличчя не стирав - мені перед братами плакати соромно не було.
Із побратимами до самого вечора розмовляв. Вибачення просив.
Не зможу я жити за вас за всіх, мої рідні. Не зможу. За себе жити мушу. Заради занози своєї малої. Заради дитини, що Господь нам подарував.
З миром спочивайте, браття. А я жити буду. Своє життя. Тільки своє. Не дарма ж доля другий шанс саме мені дала. Мені жінку свою щасливою потрібно зробити, і синочка виростити. Або донечку.
А може і я сам ще зможу бути щасливим? - Зараз я готовий був у це повірити.
А ви вірите?
Кінець
