Мала - Ліана Меко
Такий свіжий і красивий - хоч у труну клади. Я напнув светр, джинси, побіжно оглянув себе в дзеркалі. Відображення кисло посміхнулося у відповідь гладко поголеною пикою. Пройшовся по волоссю гребінцем, і навіть, піддавшись пориву, навіщось пшикнув на шию туалетною водою. Укол роздратування зловив тієї ж секунди: і чого це я так роздухарився? Невже й справді пігалиця мала зачепила поглядом цим своїм зневажливим? Невже пробрало, самолюбство чоловіче зачепило? Тьху, дурень безглуздий. Потрібна вона боляче. Доводити ще їй щось... Від самого себе гидко, що про дрібниці такі переживаю.
Рушив на роботу. У машину навіть сідати не став - усе одно не вийде впоратися, поїхав автобусом. Непредставницьки якось, і навіть вбого, але з таксистами їздити мені більше не хотілося, вже краще якось по-простому, з народом - вирішив я. І звичайно ж пошкодував про це дуже скоро.
Від задухи, тряски і гулу, головний біль накотив хвилею. Різко і швидко. Наче на сонце глянув і миттєво осліп, на секунду зір відібрало в останнього зрячого ока, і у вухах зашуміло та застукало так, наче шахта з шахтарями в мозку розгорнулася. Я не витримав: вискочив на першій же зупинці й далі покрокував пішки. Вісім кілометрів крокував, мало ступні не стер, але в автобуси мені тепер зась.
До початку робочого дня запізнився, але мені можна, я все-таки - начальство. Мала заноза вже сиділа за своїм робочим столом і уважно в щось вчитувалася. Щойно я ввійшов, як вона підняла очі, пройшлася по мені запитальним поглядом, і вже було почала розтягувати губи в ввічливій усмішці, як раптом підірвалася з місця.
- Назаре Андрійовичу? - Дівчина швидко заморгала, розгублено тупцюючи на місці, а я насилу поборов усмішку. Не впізнала відразу? Думала клієнт завітав? - А ні. Що, дівчинко, зніяковіла - тепер я більше схожий на начальство? Тепер-то визнаєш у мені боса?
- Можна просто Назар. - Великодушно дозволив я, обдарувавши дівчисько поблажливою посмішкою. - Ти, може, і дитина, але я не такий уже й старий.
- Та я не дитина. Мені дев'ятнадцять! - Обурено вигукнула дівчина, і я кисло поморщився.
- А виглядаєш на п'ятнадцять... - Помітив, окинувши її худу фігурку оцінювальним поглядом. Я перебільшував, звісно, вона цілком виглядала на свої роки, не рахуючи зросту, але вона чогось дико скаженіла від моїх зауважень, а мені чомусь подобалося її дражнити.
Однак дівчина цього разу не стала впиратися і переконувати, відреагувала лише стиснутими губами. А коли я сів за стіл, раптом боязко підійшла до мене, простягаючи стакан.
- Кава от... Не знаю, яку ви любите... - Почала нерішуче. Вигляд у неї був такий збентежений і винуватий, що я навіть підібрався весь, і плечі розправив - точно павич хвіст, руки на стіл склав, приготувавшись уважно слухати. - Мені дуже шкода, що в нас усе так неправильно почалося... Я... мені соромно... І... і... і...
Дівчина запнулася, немов не могла підібрати слів або робила над собою величезне зусилля, висловлюючи ці незграбні вибачення.
- І? - підбадьорив я її, піднявши брову.
- Вибачте мене. - Насилу видихнула мала і підняла на мене винуватий погляд.
Ух ти, а це щось новеньке? Ну вигляд - сама невинність, і не скажеш, що може гидотами кидатися і поглядами такими обдаровувати, що нікчемою себе останньою почуваєш. Це що ще за оченята оленяти? І спробуй такому чинити опір, серце ж не витримає - попливе від розчулення...
- Прийнято. - Видав я, усміхнувшись. Дівчина стрепенулася, розправилася, подивилася на мене з деякою недовірою, ніби не думала, що я можу її так просто пробачити. Але, вочевидь не знайшовши в моїх очах злого наміру, розслабилася і посміхнулася.
І треба сказати посмішка в неї виявилася просто чарівною.
- Чорна, з молоком і без цукру. - Протягнув я, киваючи на стакан, який вона все ще стискала в руці.
- Значить, я майже вгадала. Тут цукру зовсім трохи. - Дівчина посміхнулася ще ширше, і простягнула стакан мені.
І я й гадки не маю, якого біса я простягнув праву руку - звідки взявся цей рефлекс, адже я не користувався нею вже майже півроку. Замилувався її посмішкою? Забувся? - Хрін тепер розбереш. Стакан я схопив правицею, але втримати не зміг, той вистрибнув з неслухняних біонічних пальців і виплеснув вміст мені на живіт.
Я чортихнувся, а дівчина ойкнула і підскочила до мене.
- Ой Боже, вибачте. Це я винна. - запричитала дівчина, хапаючи серветку і починаючи втискати її у светр. - Не обпеклися? Усе нормально? Вам не боляче?
- Та не обпікся я, вона не гаряча уже була. І ти тут ні до чого. - Виплюнув я, вловивши раптом небувалий напад роздратування. І не зрозумієш, на себе - що рукожоп такий, чи на неї - за те, що стрибає тут наді мною, як над калікою безпорадним. Струснув руками, змахнув стаканчик зі столу.
- Кава... в'їсться ж, пляма буде. - продовжувала торохтіти дівчисько, метушачись наді мною. - Давайте заперу відразу. Знімайте светр. - Скомандувала, змахнувши долоньками. - Допомогти вам? - Вона одразу ж метнулася ближче і з готовністю простягнула руки до нижніх країв светра.
Я відсахнувся. Ні, ну вона зовсім чи що?
- Я сам! - Видав я суворо зиркнув на дівчину і та, вмить зніяковівши, відвела очі.
Однак ненадовго. Тільки-но я стягнув светр, як дівчина знову перевела на мене погляд, руку за одежиною простягнула, але застигла на півдорозі. Очі її раптом спалахнули, а дихання застрягло в горлі, наче вона побачила щось дуже хвилююче. Вона відкрила рота, округлила губи, втупившись кудись у район моїх грудей, потім її погляд ковзнув униз до живота, побіжно пройшовся ще нижче, повернувся до плечей. Весь цей час вона не дихала. А потім немов отямилася, вислизнувши з цієї дивної зачарованості. Стрепенулася, щоки її залив густий рум'янець, вона вихопила з моїх рук светр і, страшенно засоромившись своєї реакції, рвонула з кімнати.
