Антипедагогічна поема - Люба Клименко

— Ну, не й*& твою мать? — спитала себе Аврора і попленталась по дощу додому.

…І знову був урок у 12-му класі.

Аврора подивилася на Юру. Той сидів, розвалившись на задній парті, і, піднявши футболку, погладжував міцний голий живіт.

«О ні! — сказала вона собі. — Здається, він мене збуджує! Тільки не це! Яка в нас різниця у віці? Вісім років? Ну що ж. Буває й більше».

Відмінниця Ксюша постійно кашляла. Це виводило Аврору з себе. Причому кашляла Ксюша з неймовірною регулярністю, можна сказати, педантичністю. Три покашлювання, 20 секунд і знову три покашлювання… І знову 20 секунд…

Аврорі захотілося взяти відмінницю за патли і викинути за двері класу. Вона ледь стрималася, щоб не зробити цього.

Аврора пояснювала біля дошки, як розв’язувати тригонометричну задачу, «розжовуючи» учням кожен етап. Невдовзі вона помітила, що ритм її пояснення «підлаштувався» під ритм Ксюшиного кашляння: 20 секунд Аврора пояснює, далі чекає, коли та прокашляється, потім знову 20 секунд…

Аврора зрозуміла, що це її просто вбиває.

Вона заплющила очі. Як би стриматися, щоб таки не схопити Ксюшу за патли?

І тут сталося щось дуже несподіване. Юра піднявся з останньої парти, підійшов до Ксюші, став над нею і наказав:

— Зараз же встала і вимелася з класу. Ясно?

— А шо такоє, Джордж? — підняла та на нього здивовані очі.

— Я сказал: нємєдлєнно!

Ксюша ображено зібрала манатки і вийшла з класу.

Аврора вдячно глянула на Юру.

Він усміхався. «Який же він у біса класний!» — подумала вона…

Аврора Чингізівна чекала Колю на додатковий урок. Можна було й не чекати, адже він уже третій день не з’являвся в школі. Але Аврорі все одно не було чого робити цілу годину, поки прийде на урок Юра. Вона опустилась у крісло, що стояло на «вчительському подіумі».

Аврора не раз вдячно згадувала стару вчительку математики Антоніну Василівну, яка наполягла під час останнього «євроремонту» в школі лишити старомодний «учительский подіум». Навіть «хіміки» (вчителі хімії) і «фізики» (вчителі фізики) не змогли встояти проти натиску директриси, а їм «подіум» для показу експериментів був навіть важливіший, аніж математикам. Але Антоніна Василівна свій стіл таки відстояла. І щоразу, коли Аврора Чингізівна оглядає згори своїм орлиним оком клас, який пише контрольну, вона згадує Антоніну Василівну, котра відбила всі бюрократичні атаки, хоча й поплатилася за це: в кінці року її просто виперли на пенсію і взяли на роботу абсолютно бездарного Євгена Євгеновича. Крім основних функцій (щоб учителям легше було тримати контроль над класом, а учням добре було видно дошку), «подіум» мав іще одну — таємну, але дуже потрібну для вчительки, яка вистоює на ногах по 6–7 уроків підряд. Не було нічого приємнішого, як після уроків замкнутися в кабінеті, покласти ноги на масивний довгий учительський стіл, обіпертися на крісло і так просидіти з заплющеними очима 15 хвилин. Кайф!

Аврора Чингізівна навчилася цього в Антоніни Василівни. Якось вона застала маленьку колобкоподібну вчительку в своєрідній позі — з коротенькими товстенькими ніжками, піднятими на високий учительський стіл. Вона солодко спала і голосно хропла на весь клас, забувши замкнути двері. Аврора Чингізівна зачаровано на неї дивилась і… Вчилася…

Ось і тепер цей досвід знадобився: в Аврори Чингізівни гули ноги: відстояти шість уроків біля дошки — не дурничка. Двері вона навмисно не зачиняла: раптом Коля надумає все-таки прийти. А його вона не соромилася: кому-кому, а Колі було б по цимбалах застати математичку в такій позі.

Аврора поклала ноги на стіл, відкинулась на стілець і заплющила очі.

«Блаженство!» — подумала вона і спробувала відключитися.

Зненацька вона відчула, що хтось зайшов у кабінет математики. Хто б це міг бути? Треба було, по ідеї, глянути. Але повіки були такі важкі… Той Хтось, назвемо його Ікс, ні, Ікс — це банально, краще Ігрек, отже, Ігрек піднявся на «подіум», підійшов до неї… Її голова була відкинута, а губи ледь розтулені. Ігрек доторкнувся губами до її губів, причому його гарячий подих обпік їй горло.

Вона ковтнула слину. Отже, Ігрек здогадався, що вона не спить.

Він запхав руку їй під спідницю і проліз трьома (здається) пальцями під її стрінги. «Він розкрив дужки мого математичного виразу», — подумала вона, маючи на увазі під «математичним виразом» свій багатостраждальний жіночий орган.

«Треба відкрити очі негайно і заїхати йому в пику — хто б він не був, той Ігрек!» — наказала вона собі. Але те, що він робив, перебираючи трьома пальцями по її математичному виразу, тобто багатостраждальному жіночому органу, наче по клавішах піаніно, було так приємно, що вона просто не змогла виконати свого наміру.

Тим часом губи Ігрека знову торкнулися її губів, а його язик — язика, тим самим піднісши її насолоду в квадрат.

«Це, напевно, Юра! — припустила вона, і цей здогад обпік її свідомість. — Алярм!!!».

Вона схопилася з місця і побачила, що в класі нікого нема. На її чолі виступили краплинки поту. Вона шукала в напівсутінках, чи не сховався підступний Ігрек десь поміж партами, але в класі було порожньо.

«Хух!» — зітхнула вона полегшено, аж тут рипнули двері — й до класу зайшов Юра.