Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас
— Погляньте, — сказав Декамбре, кинувши погляд на Адамберґа, а потім на його сандалі. — Гермес, посланець богів? Новини?
— У місті все спокійно, Декамбре.
— Зачекайте хвилинку, комісаре. У мене консультація.
Адамберґ відійшов до дверей, схопивши краєм вуха уривок початої розмови.
— Цього разу все зруйновано, — казав чоловік.
— Усе вже налагодилося, — відповідав Декамбре.
— Усе зруйновано.
За десять хвилин Декамбре запросив Адамберґа і посадив його на стілець, який ще не остиг після комісарового попередника.
— А про що ви говорили? Про меблі? Про руки?
— Про стосунки. Двадцять сім розривів і двадцять шість примирень з однією і тією самою жінкою — абсолютний рекорд серед моїх клієнтів. Ми називаємо його Зруйнуй-Залагодь.
— І що ж ви йому радите?
— Ніколи і нічого. Я намагаюся зрозуміти, чого хочуть люди, і допомогти їм отримати це. У цьому і полягають поради. Якщо хтось хоче щось зруйнувати, я допомагаю. Якщо наступного дня він уже захоче все залагодити, я допоможу йому і з цим. А ви комісаре, чого ви хочете?
— Я не знаю. Та й байдуже, якщо чесно.
— Тоді я не можу вам допомогти.
— Ні. Ніхто не може. Завжди так.
Декамбре з легкою усмішкою притулився до спинки стільця.
— Я помилився щодо Дамаса?
— Навпаки. Ви хороший радник.
— Він не міг убивати насправді, я знав про це. Він не хотів убивати насправді.
— Ви бачили його?
— Він зайшов у свою крамницю годину тому. Але металеві жалюзі не піднімав.
— Він слухав випуск оголошень?
— Запізно. Вечірній сеанс у робочі дні о вісімнадцятій десять.
— Вибачте. Я плутаюся в графіках і днях.
— Не страшно.
— Іноді страшно. Я віддав Дамаса в руки лікарю.
— Ви правильно вчинили. Він з хмар упав на землю. А це завжди неприємно. Там, нагорі, нічого не руйнується і нічого не лагодиться. Тому він там і перебував.
— Лізбет?
— Вона одразу ж пішла до нього.
— Он як.
— Єва засмутиться.
— Звісно, — сказав Адамберґ. Трішки помовчав.
— Бачите, Дюкведіку, — знову почав він, розташовуючись навпроти старого. — Дамас відсидів п'ять років за злочин, якого не існувало. Сьогодні його звільнено за злочини, які він гадав, що скоїв. Марі-Бель утікає через різанину, якою керувала. Антуана засудять за вбивства, яких він не задумував.
— Провина і ілюзія провини, — тихо сказав Декамбре. — Вас це цікавить?
— Так, — сказав Адамберґ, глянувши йому прямо у вічі. — Якщо вже ми говоримо про це.
Декілька секунд Декамбре витримував його погляд, а тоді кивнув.
— Я не торкався до тієї дівчинки, Адамберґу. Троє школярів накинулися на неї в туалеті. Я добряче віддухопелив їх, підняв малу і виніс звідти. Свідчення зламали мене.
Адамберґ поглядом продемонстрував згоду.
— Ви так і думали? — запитав Декамбре.
— Так.
— Отже з вас вийшов би непоганий радник. Тоді я почувався практично безсилим. Ви і про це знали?
— Ні.
— А тепер мені начхати, — сказав Декамбре, склавши руки на грудях. — Або майже начхати.
Цієї миті звук гонга нормандця прокотився майданом.
— Кальвадос, — сказав Декамбре, піднявши палець. — Гаряча страва. Таким не нехтують.
У «Вікінгу» Бертен усіх пригощав на честь повернення Дамаса. Сам юнак утомлено сидів, поклавши голову на плече Лізбет. Ле Ґерн підвівся й потиснув руку Адамберґу.
— Аварію ліквідовано, — сказав Жос. — Більше нема «химер». Знову повертаються овочі на продаж.
— Чомусь, — сказав Адамберґ, — ми дуже часто нехтуємо неймовірною силою гарбузів.
— Точно, — серйозно відповів Жос. — Я бачив гарбузи, що надималися, наче кульки, всього за дві ночі.
Адамберґ прослизнув у галасливу компанію, що починала вечеряти. Лізбет простягнула йому стілець і всміхнулася. Йому раптом дуже захотілося притиснутися до неї, але це місце вже зайняв Дамас.
— Він поспить у мене на плечі, — сказала вона, показавши на Дамаса пальцем.
— Правильно, Лізбет. Він дуже довго спатиме.
Бертен церемонно поставив додаткову тарілку перед комісаром. Гарячими стравами не нехтують.
Коли вже подавали десерт, Данґлар відчинив двері «Вікінга». Він підійшов до бару, поставив біля ніг Пухнастика і непомітно гукнув Адамберґа.
— У мене мало часу, — сказав Данґлар. — На мене чекають діти.
— Якісь проблеми з Юрфеном? — запитав Адамберґ.
— Ні, Ферез оглянув його і дав заспокійливе. Той послухався і відпочиває.
— Чудово. Цього вечора всі нарешті зможуть заснути.
Данґлар замовив у Бертена склянку вина.
— А ви? — запитав він.
— Я не знаю. Можливо, трішки пройдуся.
Данґлар випив половину келиха і поглянув на Пухнастика, що притулився йому до ноги.
— Росте, так? — запитав Адамберґ.
— Так.
Данґлар допив вино і беззвучно поставив келих на барну стійку.
— Лісабон, — сказав він, поклавши на стійку зігнутий папірець. — Готель «Сао-Жоржі». Номер 302.
— Марі-Бель?
— Камілла.
Адамберґ відчув, як тіло напружилося, як від раптового удару. Він склав руки в замок і сперся об стійку.
— Як ви дізналися, Данґларе?
— Я наказав стежити за нею, — сказав Данґлар, нахиляючись, щоб підняти кошеня. Ну або ж щоб приховати обличчя. — Від самого початку. Як мерзотник. Вона ніколи не має про це дізнатися.
— За нею стежив поліціянт?
— Вільньов, колись працював у П'ятому окрузі. Адамберґ не ворушився, зосередившись на складеному папірці.
— Будуть і інші непорозуміння, — сказав він.
— Я знаю.
— І може трапитися...
— Знаю. Може трапитися.
Адамберґ нерухомо розглядав білий папірець, затим простягнув руку і накрив його долонею.
— Дякую, Данґларе.
Данґлар узяв кошеня під руку і вийшов з «Вікінга», махнувши на прощання рукою.
— Це був ваш колега? — запитав Бертен.
— Посланець богів.
Коли ніч упала на майдан, Адамберґ, притулившись до платана, розгорнув свого блокнота і вирвав звідти аркуш. Він подумав, а тоді написав: Камілла. Подумав з хвильку і додав: Я.
Ось і початок фрази, подумав він. Уже непогано.
За десять хвилин, коли продовження так і не з'явилося, він поставив крапку після Я і, зігнувши аркуш, уклав у нього п'ятифранкову монету.
А
