Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас

— А сестра?

— Ми знаємо, де сестра, і стежимо за нею. Дамас повідомив їй усі деталі, щоб у разі чого вона могла передати їх молодшому братові. Що для них важливо, лейтенанте, то це закінчити справу. Бо з 1914 року Журно не знають поразок і не мають ніколи зазнати їх.

Есталер свиснув крізь зуби.

— Отже я, — сказав він. — Точно не Журно. Щодо цього я певен.

— І я точно не Журно, — сказав на те Адамберґ.

— Наближаємося до Північного вокзалу, — сказала Ретанкур. — А що, як він сяде на потяг прямо сьогодні ввечері?

— Уже надто пізно. У нього з собою навіть сумки нема.

— Він може подорожувати без нічого.

— А чорна фарба, лейтенанте? Відмички? Блошині конверти? Сльозогінний газ? Зашморг? Деревне вугілля? Він же не може покласти це все в задню кишеню.

— А це означає, що молодший братик кумекає у зламуванні квартир.

— Точно. Якщо він не виманює жертв на вулицю, як Віяра і Клерка.

— Не все так просто, — відказав Есталер. — Якщо всі жертви напоготові. А, на вашу думку, саме так і є.

— А сестра? — запитала Ретанкур. — Дівчині набагато простіше виманити чоловіка на вулицю. Вона гарненька?

— Так. Але я гадаю, що Марі-Бель лише отримує інформацію і надає її. Я не певен, чи знає вона все. Вона наївна і дуже балакуча, тому, ймовірно, Дамас не довіряє їй або захищає її.

— Тобто чоловіча справа? — доволі різко уточнила Ретанкур. — Справа для суперменів?

— В тому-то і вся проблема. Гальмуйте, Ретанкур. Вимкніть фари.

Таксист висадив юнака біля каналу Сан-Мартен на безлюдному відрізку набережної Жеммап.

— М'яко кажучи, дуже спокійний куточок, — пробурмотів Адамберґ.

— Перш ніж піти до себе, він чекає, доки таксі поїде, — прокоментувала Ретанкур. — Обережний супермен. Гадаю, він не дав точної адреси. Він піде пішки.

— Їдьте далі з вимкненими фарами, лейтенанте, — сказав Адамберґ, коли юнак знову рушив. — їдьте. Стоп.

— Чорт забирай, бачу, — сказала Ретанкур.

Есталер кинув вражений погляд на Віолет Ретанкур. Дідько, ніхто не каже «чорт забирай» керівнику групи.

— Даруйте, — пробурмотіла Ретанкур. — Вирвалося. Я просто і сама побачила. Я добре бачу в темряві. Юнак не рухається, він чекає біля каналу. Що він там видивляється? Заснув чи що?

Кілька секунд Адамберґ роздивлявся місцину, схилившись між двома лейтенантами.

— Я вийду, — сказав він. — Підійду трішки ближче, сховаюся за рекламним щитом.

— За тим із чашкою кави? — запитала Ретанкур. — І померти від задоволення? Не дуже підбадьорливе гасло.

— У вас і справді хороший зір, лейтенанте.

— Усе видивлюся, коли захочу. Можу вам навіть сказати, що навколо багато гравію. Тому наробите галасу. Супермен закурив. Гадаю, він чекає на когось.

— Або пішов прогулятися, або думає. Розташуйтеся обидва за сорок кроків від мене.

Адамберґ мовчки вийшов з машини і наблизився до тонкого силуету, що стояв край води. За тридцять метрів комісар зняв черевики, пішов по гравію і сховався за «Померти від задоволення».

У темряві було погано видно канал. Адамберґ підвів голову і побачив, що три найближчі ліхтарі — розбиті.

Можливо, юнак не вийшов прогулятися. Він кинув цигарку у воду, а тоді клацнув пальцями спершу однієї, потім другої руки, оглядаючи набережну ліворуч від себе. Адамберґ зиркнув у тому ж самому напрямку. Здалеку наближалася висока худа тінь. Чоловік, старигань, який придивлявся, куди він ставить ноги. Четвертий Журно? Дядько? Двоюрідний дідусь?

Порівнявшись із юнаком, старий нерішуче зупинився у темряві.

— Це ви? — запитав він.

У відповідь він отримав удар у щелепу і в сонячне сплетіння, а тоді впав, як картковий будиночок. Адамберґ бігом перетнув відстань, яка відділяла його від набережної, доки юнак скидав нерухоме тіло в канал.

Він обернувся на звук Адамберґових кроків і притьмом кинувся тікати.

— Есталере! За ним! — закричав Адамберґ, перш ніж стрибнути прямо в канал, де пливло на животі тіло старого. Адамберґ швиденько витягнув його на берег, де Есталер уже простягав руку.

— Чорт забирай, Есталере! — кричав Адамберґ. — Хлопець! Хапайте хлопця!

— Ретанкур побігла, — пояснив Есталер так, ніби він спустив собак.

Він допоміг Адамберґу вилізти на набережну й підняти важке слизьке тіло.

— Рот у рот, — наказав Адамберґ і побіг набережною.

Удалині він бачив силует швидкого, як лань, юнака. За ним гналася важка тінь Ретанкур, незграбна, наче цистерна, що мчала за чайкою. Потім велика тінь скоротила розрив і навіть наблизилася до своєї здобичі. Вражений Адамберґ сповільнив крок.

За двадцять кроків по тому він почув глухий шум і крик болю. А потім ніхто більше нікуди не біг.

— Ретанкур? — гукнув він.

— Не поспішайте, — відповів гучний жіночий голос. — Я міцно тримаю його.

Дві хвилини по тому Адамберґ побачив, що лейтенант Ретанкур зручно вмостилася на грудях у втікача, здушуючи йому боки. Юнак ледве дихав, вигинаючись і намагаючись вирватися з-під туші, яка придавила його. Ретанкур навіть не завдавала собі клопоту витягнути пістолет.

— А ви швидко бігаєте, лейтенанте. Ніколи б по вас не сказав.

— Тому що в мене велика дупа?

— Ні, — збрехав Адамберґ.

— Ви помиляєтеся. Вона мене гальмує.

— Не дуже.

— Скажімо, у мене є енергія, — відповіла Ретанкур. — Я перетворюю її на що хочу.

— Наприклад?

— Наприклад, зараз я тисну.

— У вас є ліхтарик? Мій потонув.

Ретанкур простягла йому ліхтарик, і Адамберґ підсвітив обличчя свого в'язня. Потім він одягнув на нього «браслет», заклацнувши другий кінець на зап'ясті Ретанкур. Тобто до дерева.

— Юний нащадку Журно, — сказав він. — Помста закінчується саме тут, на набережній Жеммап.

Юнак звів на комісара повні ненависті і здивування очі.

— Ви помилилися людиною, — скривившись, сказав він. — Старий хотів напасти на мене, а я захищався.

— Я був позаду тебе. Ти вдарив його кулаком в обличчя.

— Тому що він витягнув зброю. Він мені каже: «Це ви?» і водночас витягує зброю. Я його вдарив. Гадки не маю, чого той старигань від мене хотів! Будь ласка, чи не могли б ви попросити цю жінку злізти з мене? Я задихаюся.

— Сядьте йому на ноги, Ретанкур.

Адамберґ понишпорив у пошуках паперів. Усередині куртки він знайшов гаманець і випорожнив його, направивши світло ліхтарика на землю.