Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас

— Так. Антуан ішов за тобою і знищував їх.

Дамас поглянув на свою руку і доторкнувся до діаманта.

— І Марі-Бель керувала ним?

— Так.

Нова тиша, нове падіння.

Цієї миті до кабінету зайшов Данґлар, і Адамберґ пальцем указав йому на листа, що впав Дамасові до ніг. Адамберґ написав йому кілька слів і простягнув папірець.

Зателефонуйте лікарю Ферезу щодо Дамаса: терміново. Попередьте Інтерпол про Марі-Бель: жодної надії, надто хитра.

— І Марі-Бель мене не любила? — прошепотів Дамас.

— Ні.

— А я гадав, що любила.

— Я також так гадав. Усі так гадали. Саме тому ми всі і попалися.

— Вона любила Антуана?

— Так. Трішки.

Дамас склався вдвоє.

— Але чому вона не попросила грошей? Я б їй всі віддав.

— Вони не вірили, що таке можливо.

— У будь-якому разі я не хочу до них торкатися.

— А доведеться доторкнутися. Ти наймеш хорошого адвоката для брата.

— Так, — сказав Дамас, досі обіймаючи себе руками.

— А ще ти маєш потурбуватися про їхню матір. Їй нема на що жити.

— Так. «Товстуха з Роморантена». Саме так її завжди називали вдома. Я і гадки не мав, що це означає і про кого йдеться.

Дамас різко підняв голову.

— Ви ж не скажете їй, правда? Ви їй не скажете?

— Їхній матері?

— Мане. Не кажіть їй, що блохи були не... не...

Адамберґ не намагався йому допомогти. Дамас мав сам вимовити це слово багато-багато разів.

— Незараженими, — завершив Дамас. — Це її вб'є.

— Я не вбивця. І ти також. Подумай про це, добре подумай.

— І що зі мною буде?

— Ти нікого не вбивав. Тебе можна звинуватити лише в тридцяти блошиних укусах і загальній паніці.

— Отже?

— Справу буде закрито. Можеш звідси вийти прямо сьогодні.

Дамас утомлено, незграбно підвівся, стискаючи пальці навколо свого діаманта. Адамберґ дивився, як він виходить на першу зустріч зі справжньою вулицею. Але Дамас повернувся до своєї відчиненої камери, ліг, згорнувшись клубочком, і більше не рухався. На своєму ліжку Антуан Юрфен лежав так само, повернувшись в інший бік. Батько Еллер-Девілль чудово попрацював.

Адамберґ відімкнув камеру Клементини, котра курила, розкладаючи пасьянс.

— То що, — сказала вона, дивлячись на нього. — І чим усе закінчилося? Приходите, йдете, а ми й гадки не маємо, що відбувається.

— Ви можете йти, Клементино. Вас відвезуть назад у Кліші.

— Довгенько ж ви.

Клементина розчавила недопалок об підлогу і вдягла свою кофтину, яку ретельно застібнула.

— А у вас непогані сандалі, — сказала вона тоном поціновувача. — Добре сидять?

— Дякую, — відповів Адамберґ.

— Слухайте, комісаре, тепер, коли ми вже трохи знайомі, чи не скажете, чи здохли ті троє останніх мерзотників? Через увесь цей галас я не встигала стежити за новинами.

— Усі троє померли від чуми, Клементино. Спершу Кевен Рубо.

Клементина всміхнулася.

— Потім інший, уже забув прізвище, і нарешті Родольф Месле, всього годину тому. Упав, наче каменюка.

— В добру путь, — сказала Клементина, широко всміхаючись. — Є на світі справедливість. Не треба квапитися, ось і все.

— Клементино, нагадайте мені ім'я другого, а то щось вискочило з голови.

— О, в мене воно ніколи не вискочить. Анрі Томе, на вулиці Ґренель. Останній з покидьків.

— Саме так.

— А як малий?

— Він заснув.

— Звісно, ви ж накинулися на нього, як на мокру ворону, ось і втомили. Перекажіть, що я чекаю на нього в неділю на обід, як завжди.

— Він прийде.

— Що ж, комісаре, гадаю, ми все обговорили, — сказала вона, простягаючи йому міцну руку. — Мені ще треба подякувати вашому Ґардону за гральні карти і перекинутися словом з іншим — високим таким, трохи повним і лисуватим. Він ще гарно, зі смаком одягається.

— Данґлар?

— Так, він хотів би рецепт моїх коржиків. Він не сказав прямо, але я це по ньому одразу зрозуміла. Здавалося, що це для нього дуже важливо.

— Цілком імовірно.

— Людина, яка вміє жити, — сказала Клементина, кивнувши головою. — Вибачте, я піду вперед.

Адамберґ провів Клементину Курбе до ганку і побачив Фереза, якого попросив лишитися.

— Ось цей? — поцікавився Ферез, указуючи на камеру, де лежав Юрфен.

— Це вбивця. Гучна родинна справа, Ферезе. Можливо, його відправлять у психіатричний притулок.

— Адамберґу, ніхто більше не каже «притулок».

— А ось той, — продовжив Адамберґ, указуючи на Дамаса, — він має вийти, але не може. І ви мені зробите послугу, величезну послугу, Ферезе, якщо допоможете йому і підлікуєте. Повернення у реальний світ. Болюче падіння з десяти поверхів.

— Це людина з привидом?

— Так.

Доки Ферез намагався привести до тями Дамаса, Адамберґ нацькував двох офіцерів на Анрі Томе, а пресу — на Родольфа Месле. Потім він зателефонував Декамбре, який збирався після обіду виходити з лікарні, Лізбет і Бертену, щоб таємно повідомити про повернення Дамаса. Потім зателефонував Масені і Вандузлеру, щоб повідомити про наслідки величезної похибки.

— Я погано вас чую, Вандузлере.

— Це Люсьєн висипає на стіл провізію. Гучний процес.

Натомість Адамберґ чітко почув гучний голос Люсьена, який лунав у великій кімнаті:

— Чомусь ми дуже часто нехтуємо неймовірною силою гарбузів.

Він поклав слухавку і подумав, що цей вигук чудово пасував би до рубрики оголошень Жоса Ле Ґерна. Грубе, здорове і потужне оголошення без усіляких задніх історій — далеке, дуже далеке від моторошного відлуння чуми, яке вже блякло. Адамберґ поклав телефон на стіл і з хвильку подивився на нього. Данґлар зайшов, тримаючи в руках папку, і простежив за поглядом Адамберґа. У свою чергу він узявся мовчки розглядати телефон.

— Щось не так з вашим телефоном? — запитав він після довгої хвилини тиші.

— Нічого, — відповів Адамберґ. — Він просто не дзвонить.

Данґлар поклав папку «Роморантен» і вийшов, не сказавши нічого. Адамберґ умостився на досьє і, поклавши голову на руки, заснув.

38

О пів на восьму вечора Адамберґ рушив до майдану Едґара Юне. Він не поспішав, але рухався з такою легкістю, якої не мав останні два тижні. Легкістю і порожнечею.