Бомба для голови - Юліан Семенов

— Я мушу вас засмутити, — сказав Ганс, — наші азіатські плани підлягають переосмисленню.

— Невже? — здивувався Бауер. — А мені здавалося, що там усе відрегульовано досить точно.

— Мені теж так здавалося спочатку. Але нерозумна впертість китайської сторони…

Бауер перебив його:

— Це дурниці, дорогий Ганс! Нехай вас це не турбує.

— Мене це перестало турбувати тільки після того, коли я відмовив їм у паритетності…

— Ну, це не біда, — сказав Бауер, — я вже надіслав шифровку Ліму, що Фрідріх Дорнброк, на відміну від Ганса Дорнброка, згоден на їхні умови. Мабуть, післязавтра я полечу туди, підпишу угоду. Ліму прилітати сюди незручно, ви ж знаєте — ми тут на виду…

Бауер тепер не посміхався. Він дивився на Ганса з неприхованим презирством, і обличчя його було як маска.

— Хто… Хто дозволив? — спитав Ганс, підводячись з-за столу. — Хто вам санкціонував це?

— Я ж сказав — ваш батько. І група членів спостережної ради, ознайомлена з Н-планом.

— Я опротестую це рішення.

— Ви запізнилися. Рішення затверджено всіма членами спостережної ради. Закон проти вас.

…Ганс побачив Ісії вранці, після того як від неї пішов доктор Раймонд з англійської колонії. Вона здавалася йому прозорою —. таким блідим було її обличчя й тонкі руки. Він сказав їй тоді, обнявши, що більше ніколи над нею не буде радіоактивної хмари, і все налагодиться, і хвороба минеться, і повіз її в той же день у Токіо.

— Я звернуся в пресу, Бауер.

— Будь ласка.

— Це буде скандал.

— Скандалу не буде. Ми доведемо, що ви захворіли.

Бауер важко дивився на Ганса, але його обличчя — все, крім очей, — як і досі, було усміхненим, відкритим і добродушним.

«Що, хлопчику? — думав він. — Перепало? Панський синок вирішив погратися в добропорядність? Дрібнота, на що замахуєшся?! Я йшов до свого діла через голод, приниження й зраду ідеалів. Як плакав я ночами, коли починав служити твоєму батькові?! Як ховався я від своїх колишніх друзів?! Як соромився я самого себе! Але мені ніхто не допоміг би годувати матір, сестер і дядька — ніхто! Коли твій батько сидів у тюрмі, тебе все одно возили в школу на «майбасі», і жив ти в п'ятикімнатному номері, в кращому готелі Дюссельдорфа, бо вашу віллу забрали американці! Коли я голодував, а твій батько сидів у тюрмі, тобі все одно привозили свіже м'ясо з Баварії, а я пив морковну каву, захищаючи в суді бідняків, винних тільки в тому, що вони бідняки… Що, панський сину?! Ти, здається, хочеш боротися? Я знищу тебе, маленький ситий пане, бо моє життя коштувало мені горя й честі, а тобі твоє життя нічого не коштувало… Що ж воно тоді взагалі коштує?»

Ганс сів у крісло й закурив.

— Я вам ще потрібен? — запитав Бауер.

— Якщо дозволите, я затримаю вас на кілька хвилин…

— О так, звичайно… Як ви літали? Багато вражень? Кажуть, Азія — це щось фантастичне? Містика й надмірність… А які жінки! — раптом засміявся Бауер. — Я візьму у вас консультацію перед вильотом, гаразд?

«Вони знають усе про Ісії, — зрозумів Ганс. — Вони там стежили за мною».

— Послухайте, Бауер, — сказав він, — вам лише п'ятдесят один рік. У вас здоров'я спортсмена. У вас попереду років двадцять цікавого, щасливого життя. Чому ви добровільно підкорюєте себе ділу, а не радієте йому? Навіщо ви затіваєте все це з бомбою? Я розумію — батько… Він людина минулого, але навіщо це вам?

Бауер якусь мить роздумував.

«А втім, чому б не спробувати, — вирішив він, — коаліція з Гансом у майбутньому допустима, якщо він відійде, надавши право вирішувати тим, хто може вирішувати. Я можу його зім'яти, але батько є батько, найнесподіваніші риси в людині — батьківські. Я спробую запропонувати компроміс цьому випещеному панському сину, але це буде остання спроба миру…»

— Ви боляче б'єте, — сказав Бауер. — Ганс, діло — це не ваша стихія. З дитинства ви не виробили в собі дисципліни обов'язковості. Ви живете рефлектуючи. Я на це не маю права. Ми не віддамо кнопку містеру Ліму, навіть якщо його друзі володітимуть трьома бомбами. Вони йдуть на те, щоб виконувати ролі статистів, вони вимагають лише дотримання пристойностей. Зрештою вони приймуть нашу доктрину, а не ми їхню. Це аксіома. Вони відстали, вони нічого не зможуть без нас. Треба ж думати про майбутнє, Ганс!

— Кнопка у ваших руках, а випробування в чиїх?!

Бауер зітхнув:

— Ганс, ви зосереджуєте увагу на другорядних, хоча й дуже болючих, питаннях… Так не можна. Коли б ви запропонували розумну альтернативу сьогоднішньому статус-кво у світі, я пішов би за вами. Але йти все-таки доведеться вам за мною.

Бауер потягся й цикнув зубом. Коли б він пішов зразу ж, без цього цикання й не потягуючись ліниво й поблажливо, Ганс, може, не став би дзвонити спочатку до Люса, а потім, заметушившись, до болгарина з Москви. Але в нього не було виходу: післязавтра Бауер вилітає у Гонконг, а там Ганс йому не зможе перешкодити.

Болгарин ще не поїхав. Ганс подзвонив по телефону, який залишив болгарин, і передав, що він з радістю зустрінеться з паном Павлом Кочевим у «Ам Кругдорфі» ввечері, годині об одинадцятій.

«Нехай, — вирішив Ганс. — Чорт з ними! Я вдарю з двох боків. Де вийде. Я запропоную Люсу ввійти в бійку; якщо я дам імена, місця й шифри, світ обуриться, і моєму старому доведеться відступити. Болгарин — підстраховка. Відмовиться Люс — я дозволю болгарину опублікувати мої дані».

Після цього Ганс поїхав в Інститут медицини, щоб поговорити про хворобу Ісії й розробити курс лікування. Ганс сподівався послати до неї лікарів протягом цього тижня, а слідом за ними вилетіти в Токіо й самому… Потім він подався додому. Після двогодинної розмови з батьком він поїхав у ресторан «Ам Кругдорф», а звідти — до Люса.

…Останні роки Фрідріх Дорнброк жив за методом «хвилинного графіка». Про це йому розповів Дюпон. «Знаєте, — говорив Дюпон, — мені дев'яносто вісім, але я не відчуваю віку. Треба підкоряти себе часу. Вам, німцю, це зробити значно легше, ніж мені, американському французу». — «Я живу в часі, — відповів тоді Дорнброк, — у мене розписана кожна година, смішно було б нам жити якось інакше». — «У вас розписані години, і це погано, — сказав Дюпон. — Це програш у часі. Треба розписати день по хвилинах. Коли в мене вперше сорок років тому набрякали ноги, я подумав: «Еге, це вже симптом.