Бомба для голови - Юліан Семенов
Джейн. Я не людина. Я жінка. І мені дуже сподобалося, як Дорнброк говорив про вас, про німців…
Люс. Лаяв?
Джейн. Не всіх.
Люс. Кого?
Джейн. Себе насамперед. Але він казав, що в ньому зосередився німецький дух з усіма комплексами: якщо вже доброта — то до кінця, а жорстокість — то без вагань і без терзання. Він дуже правильно сказав, що кожна людина володіє безмежними потенціями як у злі, так і в добрі.
Люс. Де він це сказав?
Джейн. Коли напився у нашому клубі… Мабуть, лікарі сказали йому те, чого він не хотів знати. Її часто нудило, бідолашну…
Люс. А як же виступи?
Джейн. Вона виконувала свій номер, а потім одразу йшла до себе в убиральню».
У диктофоні звук обірвався, і Люс здригнувся, насторожено підвівшись на лікті.
«Психопат. Просто скінчилася плівка в касеті. Чого ж мені зараз лякатися? Я ж сам-один. І на волі. Запевняв себе, що дорожу життям тільки заради дітей. Виходить, брехав собі? Взагалі, люди брешуть собі частіше, ніж іншим. Чужі можуть схопити за руку, а сам усе собі простиш».
Люс подивився на годинник: було 10.20.
«Пора йти вниз… Поки одягнуся… Він сказав, щоб я одягся як обідранець. Чомусь мені перехотілося йти в цей чоловічий бардак… Не хочеться, та й годі. Господи, подумаєш, Хоа образиться… Нічого страшного. Я, звичайно, вдячний йому за те, що він тут для мене зробив… Коли б я ходив і питав кожного стрічного азіата: «Що ви знаєте про візит Дорнброка?» — мене давно засікли б. У старого Дорнброка тут, напевне, є свої люди. А так я збираю собі матеріали для нового фільму про трагедію Сходу. Нехай не повірять. Я сам просив Хоа показати мені тутешні злачні місця, котрі типові для постколоніального суспільства… Але ж він мені нав'язував цей морський притон… А зняти там, звісно, було б здорово…»
Люс вийняв з чемодана свої зім'яті, заляпані фарбою джинси, які колись були справжніми білими «Лі», надів сорочку хакі, але все-таки зняв її. «Подумають, що я якийсь військовий янкі з В'єтнаму. Налупцюють іще. Краще надіну синю. Жарко, правда, але це буде у самий раз».
Одягався він зараз, як і думав, ліниво, трохи загальмовано.
«А «Сестра Керрі» здалася мені сьогодні як солодкувате міщанство, — роздумував Люс, натягуючи мокасини, — і надала мені лиха година піти в кіно. Треба берегти перші враження. Любив цей фільм, любив Драйзера — так ні, чорт мене поніс у кіно! Там же ніякої інформації — самі сантименти. А втім, мені ще треба в житті зіграти роль Олів'є, коли буде процес з Норою. Хоча той був метрдотель і для нього найважливіше — звичні умови: дім, манишка й становище в суспільстві. А мені хоч у будці, аби працювати».
Було 10.28. На вулицях тільки-но засвічувались вогні. «Хоа точний. Мабуть, зараз він підходить до стоянки таксі. Дивак, чому б не прийти сюди? — подумав Люс. — Хоча він пояснював: раніше англійці забороняли кольоровим заходити в готелі. Демократи, нічого не скажеш. А тепер кольоровим можна скрізь ходити, але хіба одразу вичавиш з людини те, що закладалося століттями? Чорт візьми, ну чого це мені так не хочеться йти в цей морський бардак? А чого мені хочеться? Сісти в літак і повернутися в Берлін, і сказати Бергу, що я вже майже все знайшов? А він запитає: «все» чи «майже все»? Він страшно розповідав, як загинули його дружина, сестра, діти… «Моя сестра була ангелом… Тї звали Кетрін. У Греції мені казали, що ім'я це буває в жінок двох протиборних характерів: або це святі й страждальниці, або примхливі грішниці». Цікаво, навіщо він це розповідав? Вона завжди всміхалась, навіть коли він безпросипно пив, працюючи нотаріусом. «Вона потай продавала щось, і діти були ситі, і завжди зустрічала мене з посмішкою, бо вона розуміла, чому я п'ю. Вона розуміла краще від усіх лікарів, що алкоголізм — це соціальне захворювання. Або хвороба талантів. Коли спивається безвільна шушваль — і лікувати не варто, туди їй дорога…» Люс сховав блокнот у кишеню синьої сорочки і взяв ключ з важкою бронзовою бляхою, на якій було вибито номер його кімнати — 19. Саме тоді пролунав телефонний дзвінок.
— Алло! — сказав Люс, проклинаючи себе за те, що зняв трубку.
— Хелло, Фердінанд, це Джейн. Ви винні мені гінею: я знайшла лікаря!
— Я завжди плутаюсь у ваших грошах. Гінея — це більше як фунт чи менше?
— Добре, дасте пенс. Я знаю, що німці найскупіша нація в світі. Ви можете зараз приїхати в клуб?
— У мене зустріч.
— Коли?
Було 10.32.
— Мене вже чекають.
— Щось важливе?
— Не так щоб дуже. Але я просив одну людину мені допомогти…
— Ця людина чоловік чи жінка?
— Ах, он як?
— Звичайно. Ви не здогадались?
— Якби! Ви — як бурулька…
— Довга?
— Холодна.
— Гаразд, приїжджайте з вашим приятелем, я спробую довести вам, що ви помиляєтесь. Я не холодна. Зовсім навпаки. І лікар Раймонд тут. Я напоїла його елем, тепер він розповість нам усе що завгодно.
— Пане Хоа, добрий вечір, пробачте, що я затримався…
— О містер Люс, ми привчені ждати… Як ви себе почуваєте? Здається, непогано? Ви чудово переносите спеку. Більшість європейців тут зовсім знемагають від жари і весь час відлежуються в номерах. Отой автомобіль наш. Я заорендував це таксі.
— Я плачу, звичайно. Тільки ми трохи змінимо маршрут, пане Хоа. Нас чекають у клубі… В мене там одна зустріч. Ви ви п'єте кілька скляночок віскі, а я поговорю з потрібною мені людиною…
— У якому клубі, містер Люс?
— У «Олд Айленд».
— Це неможливо, містер Люс. Мені заборонено входити в цей клуб.
— Що?! Ви мій гість. Я запрошую вас, пане Хоа…
— Велике спасибі, містер Люс, але, будь ласка, не запрошуйте мене в «Олд Айленд». Я в цьому випадку дорожу не так своєю, як вашою репутацією. Від вас відвернуться знайомі… Це клуб для білих аристократів… Коли б це був «Нью Ланкестр філдс». я ще погодився б, туди мають доступ кілька наших, їм видали гостьові квитки, але «Олд Айленд»… Ні, містер Люс… Краще я почекаю вас десь у місті. І якщо не пропало бажання подивитися цей морський вертеп, я відведу вас туди, — Хоа посміхнувся, — у цей клуб вас не пустять без моєї рекомендації…
— Ні. Так не буде. Я запросив вас у клуб, і ви мене образите, пане Хоа, якщо відмовитесь.
— Зрозумійте, містер Люс…
— Усе. Дискусія закінчилася, — сказав
