Бомба для голови - Юліан Семенов
Він зараз пригадав, як після смерті Магди він повіз п'ятнадцятирічного Карла й дворічного Ганса в Італію. Він лежав на пляжі разом з ними, сивий, підтягнутий, чуючи за своєю спиною шанобливий шепіт: «Он Дорнброк… Дорнброк. Погляньте, Дорнброк», а він тільки дивився на маленьке тільце Ганса, який щасливо сміявся, встромляючи ніжку в тепле море. «Ну, скажи морю «доброго ранку», — казав тоді Дорнброк і, піднявши сина на руки, ніс його в море, в це прозоре, тепле, гірке море, і хлопчик судорожно обнімав його своїми рученятами за шию й щасливо, трохи перелякано сміючись, шепотів: «Ходімо, таточку, де страшно й глибоко».
Він був не по літах розвинений, його хлопчик. Дорнброк посміхався, коли слухав промови Гітлера: «Діти Німеччини — це діти партії, це мої діти! Вони всі однакові для мене, діти Німеччини!» Дорнброк думав: «Він говорить так, тому що в нього не було дітей. Я можу милуватися дочкою Сімменса, але люблю я тільки своїх хлопчиків. Ні, я брешу собі. Я люблю маленького ніжного Ганса, який малює лелек і призахідне сонце над морем. Карл дуже схожий на мене, а люблять завжди свою протилежність. Я дивлюсь на Ганса, як на чудо. А Карл — це моя копія, я знаю, про що він думає, про що запитає і в чому він мені відмовить».
Дорнброк пригадав, як вони грали з Гансом у карти, коли залишилися вдвох, бо Карл дні й ночі проводив у себе в гітлерюгенді. Вони грали в карти вечорами. Дорнброк знав, що Ганс чекає його — хлопчик дуже любив грати в карти, — тому батько швидко кінчав свої справи й поспішав до сина. Якось він спіймав себе на думці, що занадто жорстко грає з хлопчиком і прирікає його на програш, і йому стало так соромно, що він аж почервонів.
Коли померла Магда, він поклявся, що ні одна жінка не переступить порога його дому. Так було три роки. Але потім він поїхав у Кенігсберг і там познайомився з фрейлейн Гретою. Вона була хазяйкою салону краси. Зовсім ще молода, ця жінка вміла вести діло, була дуже мила, й погляди їхні в усьому збігалися. Він запросив її в Берлін. У неділю він узяв Ганса — хлопчикові тоді було шість років — і поїхав до Крюгера, на Унтер-ден-Лінден. Ганс дивився на Грету якимись дивними очима: вони в нього звузились, і вродливе личко сина стало потворним і жалюгідним. Коли подали морозиво з вафлями, Ганс заплакав. Величезні сльози капали в морозиво. Грета сказала: «Наш маленький Ганс не любить цього морозива, Фріц. Хіба ви не бачите!» — «Я вас не люблю, а не морозиво, — відповів хлопчик, — і ще я люблю таточка!»
Уночі в нього була істерика. Дорнброк узяв сина на руки й шепотів йому якісь ніжні, незвичайні слова — зараз він не міг пригадати цих слів. Він просто відчував зараз, які то були ніжні слова. Він сказав тоді синові, що вони завжди житимуть утрьох: Ганс, Карл і тато.
Боже, як тоді хлопчик цілував його, як він обнімав і терся щокою об його вухо! Це в них була така гра: тертися носом об вухо й шепотіти якісь смішні, вигадані слова…
Ганс любив, коли батько читав йому. Він це любив, коли зовсім маленьким слухав казки братів Грімм і Андерсена, і, коли виріс і вчився в школі, він усе одно просив батька прочитати йому і дивився своїми величезними голубими очима кудись поверх батькової голови, не зразу помічаючи, коли батько замовкав, милуючись сином. «У нього свої мрії, — думав Дорнброк, дивлячись на обличчя хлопчика. — І нехай вони будуть не такі сумні, як мої в пору мого дитинства».
Дорнброк зупинився біля вікна і припав лобом до шибки. Мрячив дощ. Шибка була холодна, і по ній наввипередки бігли дощові краплі, зливаючись у цівочки, які стрімко й ламко міняли напрям, і Дорнброк подумав, що зараз йому стало б легше, якби він зміг заплакати. Але він давно розучився плакати: коли інші люди знаходили вихід горю в сльозах, він ціпенів і, заплющивши очі, сидів непорушно годинами. Так було в ті дні, коли загинув Карл; так само було, коли росіяни ввійшли в Берлін…
«У чому я винен перед тобою, хлопчику мій? — питав він себе і бачив обличчя Ганса, бліде, змарніле, з синцями під очима. — В чому? Я жив для того, щоб працювати. Я присвятив себе тобі. Я відмовився від любові, бо мені потрібні були тільки твоя любов і твоє щастя. Але, мабуть, я не маю права вимагати від тебе того, чого я завжди вимагав від себе: відповідальності, величезної, щохвилинної відповідальності за діло… Ти прийшов до того, що я створив. Я не провів тебе через труднощі, через нестатки, і тому для тебе ніколи не було щастям мати автомобіль, яхту чи літак. Для тебе ці блага, які здаються казковими іншим людям, прийшли як належне. Ти не знав шляху до блага. Ти благом користувався. І лише тому ти став думати про засоби. Мета для тебе була схема, бо це була не твоя мета. І, можливо, я став твоїм ворогом, коли просив тебе залишити спорт і журналістику і благав увійти в діло. Так, у цьому я винен перед тобою, більше ні в чому. Хіба можна винуватити мене в жорстокості в ставленні до одного чи до десятка людей, коли я хочу блага всім німцям? У цьому полягає вища логіка боротьби — це повинно бути зрозуміло будь-якій людині, яка вихована на відповідальності перед країною, перед нацією, перед богом».
Дорнброк підійшов до телефону й натиснув на пульт вмикання апарата в мережу: він вирішив подзвонити Бауеру.
«А я не знаю його телефону, — раптом зрозумів він. — Я взагалі не знаю телефонів: дзвонять же тільки мені. Від мене дзвонить секретар».
…На столі під великим товстим склом лежав список членів спостережної ради його концерну: Людвіг Ерхард, колишній канцлер; Герман Абс, власник німецького банку; Фріц Шефер, який очолював міністерство юстиції; генерал Хойзінгер… І жодного телефону — лише імена.
Він раптом заквапився і відчув, як його проймає страх. Він був непевний, цей страх. Дорнброк навчився нічого не наказувати, тільки в окремих випадках підписував документи, та й то лише ті, які мали загальний характер: усі конкретності уточнювали потім експерти
