Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Артур Конан Дойль
Тієї ночі ключник Берімор знайшов тіло сера Чарльза і негайно послав по мене верхи конюха Перкінса; я пізно засидівся на роботі, тож дістався Баскервіль-Холлу менш ніж за годину. Я перевірив і зіставив усі подробиці, згадувані на слідстві. Я пройшов усю тисову алею, оглянув те місце біля хвіртки, де він мав зупинитися, звернув увагу на те, як змінилися сліди сера Чарльза, переконався, що на стежці не було більше нічиїх слідів, крім Беріморових, і, нарешті, старанно оглянув тіло, якого до мене ще ніхто не торкався. Сер Чарльз лежав долілиць, розкинувши руки; пальці його вп’ялися в землю, а обличчя було таке спотворене, що я не одразу зміг розпізнати труп. Тілесних пошкоджень на ньому справді не було. Але свідчення Берімора виявилися хибними. Він сказав, що на землі біля трупа не було ніяких слідів. Він просто не помітив їх. Але я помітив — на невеликій відстані од тіла, свіжі й чіткі…
— Сліди?
— Сліди.
— Чоловіка чи жінки?
Доктор Мортімер якось дивно поглянув на нас і відповів майже пошепки:
— Містере Холмсе, то були сліди велетенського собаки!
3. Загадка
Щиро зізнаюся: в мене мороз пробіг поза шкірою, коли я почув ці слова. Судячи з того, як тремтів у доктора голос, він сам був глибоко схвильований цією пригодою. Холмс весь подався вперед, і в очах його спалахнули сухі колючі іскринки, які свідчили про неабияку цікавість.
— Ви бачили їх на власні очі?
— Так, як оце тепер бачу вас.
— І нічого про це не сказали?
— А навіщо?
— Невже їх ніхто не бачив, крім вас?
— Вони були ярдів за двадцять від тіла, і на них, мабуть, просто ніхто не звернув уваги. Я й сам нічого не помітив би, якби не пригадав легенду.
— На болотах, певно, багато вівчарок?
— Так, але то була не вівчарка.
— То ви кажете, що сліди були великі?
— Величезні.
— Але до трупа вони не наближалися?
— Ні.
— Яка була погода тієї ночі?
— Вогка й холодна.
— Але дощу не було?
— Ні.
— А що то за алея?
— Дві щільні смуги тисового живоплоту, футів із дванадцять заввишки. Посередині доріжка футів з вісім завширшки.
— А чи є що-небудь між доріжкою та живоплотом?
— Так, обабіч доріжки є моріжок у шість футів завширшки.
— Як я зрозумів, з алеї є вихід через хвіртку?
— Так, через хвіртку, що веде на болото.
— А іншого виходу немає?
— Немає.
— Отже, до тисової алеї можна потрапити або просто з будинку, або з болота?
— Є ще один вихід — у дальшому кінці, через альтанку.
— Чи дійшов туди сер Чарльз?
— Ні, він лежав ярдів за п’ятдесят від альтанки.
— А тепер скажіть мені, докторе Мортімере, — і це дуже важливо: сліди, які ви бачили, були на доріжці, а не на моріжку?
— На моріжку ніяких слідів не видно.
— Вони були з того боку стежки, де є хвіртка?
— Так, скраю, ближче до хвіртки.
— Дуже цікаво. Ще одне запитання. Хвіртка була зачинена?
— Не лише зачинена, а й замкнена.
— Яка вона заввишки?
— Футів із чотири.
— То через неї можна перелізти?
— Так.
— А біля самої хвіртки ви помітили якісь сліди?
— Нічогісінько.
— О Боже! Невже туди ніхто не дивився?
— Крім мене, ніхто.
— І ви нічого не знайшли?
— Там важко було щось розібрати. Сер Чарльз, мабуть, простояв там хвилин п’ять або десять.
— Чому ви так гадаєте?
— Бо попіл двічі струшувався з його сигари.
— Чудово! Такий колега нам до вподоби, Ватсоне. А сліди?
— На ріні були тільки його сліди. Ніяких інших я не бачив.
Шерлок Холмс нетерпляче ляснув себе по коліну.
— Мені треба було самому побувати там! — вигукнув він. — Це, очевидно, надзвичайно цікава справа і стільки можливостей для серйозного фахівця! Рінь — це сторінка, на якій я міг би прочитати все, але тепер її розмили дощі, витоптали чоботи зівак-селян… О, докторе Мортімере, докторе Мортімере, чому ж ви не покликали мене одразу? Вельми необачно з вашого боку!
— Я не міг вас покликати, містере Холмсе. Мені довелося б розголосити всі подробиці, а я вже пояснював, чому вирішив мовчати. І до того ж, до того ж…
— Ну, ну, кажіть!
— Є царина, де навіть найпроникливіший і найдосвідченіший детектив стає зовсім безпорадним.
— Тобто це, по-вашому, якісь надприродні сили?
— Я такого не сказав.
— Але, мабуть, подумали?
— Відтоді, як сталася ця трагедія, містере Холмсе, мені розповіли чимало випадків, які важко пов’язати з природним перебігом подій.
— Наприклад?
— Я з’ясував, що дехто з тамтешніх селян ще до трагедії бачив на болоті істоту, яка достеменно відповідає описам баскервільського демона й не схожа на жодну відому науці тварину. Усі вони кажуть, що це страшний, величезний вогненний привид. Я розпитав цих людей: один із них — наш сусід, людина тверезого глузду, інший — коваль і ще один — фермер; усі троє розповіли про страхітливий привид, до дрібниць повторюючи опис отого пса з легенди. Повірте мені, що в усій нашій околиці панує жах і на болото вночі мало хто наважиться вийти.
— І ви, людина науки, вірите в надприродні сили?
— Я сам не знаю, в що вірити.
Холмс знизав плечима.
— Досі я вів свої розсліди в межах людського світу, — мовив він. — Своїми скромними зусиллями я боровся зі злом, але воювати з самим князем тьми — це вже занадто зухвала річ. Проте ви не станете заперечувати, що сліди на доріжці були справжні?
— Собака з легенди теж був справжнім, якщо зумів розірвати людині горлянку, але все-таки в ньому було щось диявольське.
— Я бачу, ви зовсім перекинулися до містиків. Тоді, докторе Мортімере, скажіть мені ось що. Якщо ви пристали на таку точку зору, то навіщо вам питати поради в мене? Ви кажете мені, що розслідувати обставини смерті сера Чарльза марно, і водночас хочете, щоб я до цього взявся.
— Я не просив вас про таке.
— Тоді чим можу стати вам у пригоді?
— Порадьте, що мені робити з сером Генрі Баскервілем, який приїде на вокзал Ватерлоо, — доктор Мортімер позирнув на годинник, — рівно через годину з чвертю.
— Це спадкоємець?
— Так. Після смерті сера Чарльза ми розшукали цього молодого джентльмена й дізналися, що він господарює на власній фермі в Канаді. Судячи
