Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Артур Конан Дойль

По якомусь часі Х’юґо залишив своїх гостей із наміром однести полонянці їсти й пити, — а може, на думці в нього було й щось гірше, — але побачив, що клітка спорожніла й пташка випурхнула на волю. І тоді в душу його вселився диявол, бо він збіг сходами до зали, скочив на стіл, розкидав пляшки й тарілки і привселюдно заприсягся віддати своє тіло й душу силам зла, аби лиш наздогнати дівчину. І поки його товариші дивилися, як він сатаніє, один із них — найпідступніший або, може, найхмільніший, — вигукнув, що треба пустити по її сліду собак. Почувши таке, Х’юґо вибіг надвір, наказав конюшим осідлати його ворону кобилу, спустити гончаків і, давши собакам понюхати хустину, яку загубила дівчина, помчав слідом за ними болотом, освітленим місячним сяйвом.

Товариші кілька хвилин стояли мовчки, нездатні второпати, через що здійнявся такий шарварок. Та помалу вони протверезіли, й до них дійшло, яку чорну справу буде скоєно на болоті. Усі враз зарепетували: той наказував подати коня, той — пістоль, той — ще одну баклагу вина. Потім, трохи оговтавшись, вони втринадцятьох, усім збіговиськом, скочили на коней і кинулися навздогін Х’юґо. Над ними яскраво сяяв місяць, і вони мчали в тому напрямку, в якому мала бігти дівчина, якби хотіла дістатися батьківської оселі.

Вони промчали милю чи дві, наздогнали пастуха з чередою й спитали, чи не бачив він погоні. А той, як розповідають, був такий переляканий, що спочатку не міг ані слова промовити, але врешті признався, що бачив нещасну дівчину, слідами якої бігли пси. „Але я бачив і щось інше, — мовив він. — Х’юґо Баскервіль пронісся повз мене на своїй вороній кобилі, а за ним мовчки гнався собака, і хай Господь мене боронить ще колись побачити таке пекельне поріддя в себе за спиною“. П’яні сквайри вилаяли пастуха й помчали далі. Та невдовзі поза спинами в них сипнуло морозом, бо вони почули на болоті тупіт кінських копит, і ворона кобила, вся змилена, промчала повз них із порожнім сідлом. Бенкетарі, охоплені страхом, з’юрмились, а потім рушили далі через болото, хоча кожен з них, якби був тут сам, радо завернув би свого коня назад. Вони поволі просувалися вперед і врешті-решт уздріли собак. Усі гончаки, здавна відомі своєю люттю, жалісно скавуліли, скупчившись біля великої яруги; деякі з них, зіщулившись, одбігали вбік, а ще кілька, наїжачивши шерсть і виблискуючи очима, силкувалися пролізти крізь вузьку улоговину, що перетинала їм шлях.

Їздці зупинилися, як можна здогадатися, набагато тверезішими, ніж були на початку погоні. Ніхто з них не насмілювався ступити ані кроку вперед, однак троє найхоробріших — чи, може, найзахмеліліших — усе ж погнали коней у глиб яруги. І там їхнім очам відкрилася широка лука, а на ній — два високі кам’яні стовпи, з тих, що стоять тут іще з прадавніх часів. Місяць ясно осявав луку, посеред якої лежала нещасна дівчина, — вона сконала зі страху і втоми. Але не її тіло й не тіло Х’юго Баскервіля, що лежало поряд, змусило трьох непутящих гульвіс відчути, як волосся стало диба на їхніх головах: над Х’юґо, вчепившися йому в горлянку, стояло бридке чудовисько — великий чорний звір, що скидався на собаку, але набагато більший за всіх собак, яких доводилося бачити смертному. І чудовисько це на їхніх очах розірвало Х’юґо Баскервілю горлянку, повернуло до них свої криваві щелепи і блиснуло вогненними очима; всі троє зі страху скрикнули й помчали, репетуючи, щодуху болотами. Один з них, як розповідають, помер іще тієї самої ночі від жаху, свідком якого був, а двоє інших до кінця життя не могли опам’ятатись.

Отаке, сини мої, повір’я про собаку, що завдало відтоді стільки лиха нашому родові. І якщо я надумав записати його, то лише з надії на те, що пізнане менше страхає нас, ніж недомовлене й таємниче. Чи є потреба заперечувати, що багато хто з нашого роду помирав жахливою смертю, наглою, кривавою та загадковою? Тож нехай не обмине нас Провидіння своєю ласкою, бо воно не стане карати невинних, народжених після третього й четвертого коліна, як про це говорить Святе Письмо. І Провидінню цьому, сини мої, я доручаю вас і заповідаю: стережіться боліт у нічну годину, коли там володарюють сили зла.

Написано Х’юґо Баскервілем для синів Роджера та Джона, з наказом приховати це від їхньої сестри Елізабет».

Скінчивши читати це дивне оповідання, доктор Мортімер зсунув окуляри на лоб і втупив очі в містера Шерлока Холмса. Той позіхнув і кинув недопалок у вогонь.

— Ну то й що? — промовив він.

— По-вашому, це нецікаво?

— Цікаво, але для збирачів казок.

Доктор Мортімер витяг з кишені згорнену газету.

— А тепер, містере Холмсе, я ознайомлю вас із дещо свіжішими подіями. Ось «Девон Канті Кронікл» від чотирнадцятого травня цього року. Тут є коротке повідомлення про факти, що стосуються смерті сера Чарльза Баскервіля, яка спіткала його за кілька днів до цієї дати.

Мій друг подався трохи вперед, і його погляд став одразу уважнішим. Поправивши окуляри, наш відвідувач почав читати:

«Нагла смерть сера Чарльза Баскервіля, ймовірного кандидата від лібералів на майбутніх виборах, засмутила увесь Мід-Девон. Хоча сер Чарльз оселився в Баскервіль-Холлі зовсім недавно, він устиг заслужити любов та пошану всіх, кому доводилося мати з ним справу. В наші дні панування нуворишів приємно усвідомлювати, що нащадок старовинного роду, занепалого в часи лихоліття, зумів власними зусиллями надбати собі кошти і обернути їх на відродження давньої величі свого імені. Сер Чарльз, як відомо, розбагатів на оборудках у Південній Африці. На відміну від інших, що не зупиняються доти, доки колесо фортуни не обернеться проти них, він мудро використав свої прибутки й повернувся з великими грошима до Англії. В Баскервіль-Холлі він оселився два роки тому, але чутка про його наміри перебудувати маєток уже розійшлася по всій околиці. Не маючи дітей, він не раз висловлював бажання ще за життя допомогти декому з земляків, тож багато хто має підстави оплакувати його передчасний кінець. Про його щедрі пожертви в межах як околиці, так і всього графства часто згадувалося на сторінках нашої газети.

Не можна сказати, що слідству вдалося цілковито з’ясувати обставини, пов’язані зі смертю сера Чарльза Баскервіля, але все-таки воно поклало край чуткам, породженим тутешніми забобонами. Немає жодної причини підозрювати злочин