Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Артур Конан Дойль
— Врешті-решт ми не так уже й помилилися, — мовив Холмс. — А тепер, докторе Джеймсе Мортімере…
— Ні, сер, просто містер Мортімер — скромний член Королівського хірургічного товариства.
— І талановитий науковець, авжеж?
— Я лише скромний дилетант у науці, містере Холмсе, — я, так би мовити, збираю черепашки на берегах великого океану знання. Сподіваюся, я маю честь розмовляти з містером Шерлоком Холмсом, а не…
— Мій друг доктор Ватсон — ось він, поруч.
— Радий бачити вас, сер. Ваше ім’я часто згадують поряд з ім’ям вашого друга. Містере Холмсе, ви дуже зацікавили мене. Я й не сподівався, що у вас такий довгастий череп і такі чіткі надбрівні дуги. Чи не дозволите ви мені обмацати ваше тім’я? Копія вашого черепа, сер, могла б прикрасити будь-який антропологічний музей до того часу, коли він зможе дістати оригінал. Не вважайте це за лестощі, але я просто заздрю вашому черепові.
Шерлок Холмс усадовив нашого дивного відвідувача в крісло.
— Ви, сер, такі ж завзяті в своєму фаху, як я — в своєму, — мовив він. — Судячи з вашого вказівного пальця, ви полюбляєте кручені цигарки. Не соромтеся, куріть собі.
Чоловік дістав із кишені папір, тютюн і з дивовижною спритністю скрутив цигарку. Його довгі, тремтливі пальці ворушилися прудко й схвильовано, наче вусики в комахи.
Холмс сидів мовчки, але бистрі погляди, які він кидав на нашого химерного співрозмовника, свідчили про його найглибшу цікавість до нього.
— Гадаю, сер, — сказав він нарешті, — що ви зробили мені честь своїми вчорашніми й сьогоднішніми відвідинами не лише заради огляду мого черепа?
— Ні, сер, ні, хоча я щасливий, що мені трапилася така чудова нагода. Я прийшов до вас, містере Холмсе, бо я людина не дуже практична, а тим часом переді мною постала найсерйозніша і найдивовижніша загадка. Маючи вас за другого серед європейських фахівців…
— Он як, сер! Дозвольте поцікавитись, хто ж має за честь бути першим? — досить різко запитав Холмс.
— Люди наукового розуму вважають найкращим здобутком праці месьє Бертільйона…
— То, може, вам краще порадитися з ним?
— Я сказав, сер, про «науковий розум». Але як практик ви — єдиний на весь світ. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвого…
— Так, трішки, — мовив Холмс. — Гадаю, докторе Мортімере, що ви вчините дуже мудро, коли негайно, без подальших відступів, розповісте мені, що то за справа, вирішити яку ви не зможете без моєї допомоги.
2. Прокляття Баскервілів
— Я приніс із собою рукопис, — сказав доктор Джеймс Мортімер.
— Я помітив це, тільки-но ви увійшли до кімнати, — відповів Холмс.
— Це старовинний рукопис.
— Перша половина вісімнадцятого століття, якщо це не підробка.
— Звідки ви це знаєте, сер?
— Розмовляючи зі мною, ви увесь час показуєте мені його краєчок — десь у два дюйми завширшки. Поганий той фахівець, що не може визначити вік документа хоча б у межах одного-двох десятиліть. Вам, можливо, доводилось читати мою невеличку розвідку з цього питання. Я приблизно датую ваш рукопис 1730 роком.
— Достовірна дата — 1742 рік. — Доктор Мортімер дістав рукопис із бічної кишені. — Цю родинну пам’ятку передав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, чия несподівана трагічна смерть три місяці тому схвилювала увесь Девоншир. Можу сказати, що я був не лише особистим лікарем, а й другом сера Чарльза. То був розумний, практичний чоловік, сер, не такий вигадник, як я. І все-таки він ставився до цього документа якнайсерйозніше й підготував себе до того кінця, який судився йому.
Холмс простяг руку, взяв рукопис і розгорнув його на колінах.
— Ватсоне, придивіться-но до написання літери «д». Це одна з тих прикмет, що допомогли мені визначити дату.
Я поглянув через його плече на пожовклий папір із вицвілим письмом. Угорі стояв напис: «Баскервіль-Холл», а нижче — великі, розгонисті цифри: «1742».
— Це схоже на якийсь запис.
— Так, це запис одного переказу, що живе в родині Баскервілів.
— Але ж, як я зрозумів, ви прийшли порадитись зі мною з якогось сучасного, практичного питання?
— Якнайсучаснішого. І якнайпрактичнішого, яке треба розв’язати протягом доби. Але рукопис зовсім коротенький і якнайтісніше стосується цієї справи. З вашого дозволу, я прочитаю його вам.
Холмс глибоко вмостивсь у кріслі, стулив кінчики пальців і покірно заплющив очі. Доктор Мортімер обернувся до світла і високим, деренчливим голосом почав читати химерну, старомодну оповідь.
«Є багато свідчень про собаку Баскервілів, але я, бувши прямим нащадком Х’юґо Баскервіля і чувши цю оповідь од свого батька, а він — од свого, надумав записати її, не маючи сумніву, що все це правда. І я хочу, сини мої, щоб ви вірили, що Всевишній суддя, який карає нас за гріхи наші, має волю й милосердя відпустити нам їх, і що нема такого тяжкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою й каяттям. Тож забудьте навіки-віків страшні плоди минулого, але остерігайтеся гріхів у майбутньому, щоб знов усім нам на загибель не давати волі тим чорним пристрастям, які стільки лиха завдали нашій родині.
Знайте ж, що за часів Великого Повстання, — історію його, написану велемудрим лордом Кларендоном, я раджу вам прочитати, — власником замку Баскервіль був Х’юґо, того самого роду, і справедливо буде назвати того Х’юґо чоловіком диким, нечестивим та безбожним. Сусіди пробачили б йому всі гріхи, бо святі ніколи не народжувалися в наших краях, але в Х’юґовій природі була пристрасть до витівок жорстоких і необачних, що й зробило ім’я його притчею во язицех на увесь Девоншир. Сталося так, що цей Х’юґо покохав, — якщо тільки можна звати його чорну пристрасть цим осяйним ім’ям, — дочку фермера, що мав землі біля Баскервілевого маєтку. Але дівчина, славна своєю скромністю й цнотами, страхалася самого його лютого імені і всіляко його сторонилася. Тож одного разу, на Михайлів день, цей Х’юґо, взявши з собою п’ятьох чи шістьох своїх найвідчайдушніших товаришів, прокрався до тієї ферми й вивіз звідти дівчину, бо добре знав, що батька й братів її не було на ту пору вдома. Повернувшися до Холлу, він замкнув її в одному з горішніх покоїв, а сам, за звичаєм, заходився бенкетувати з товаришами. Бідолашна дівчина трохи не збожеволіла, чуючи співи, крики та лихослів’я, що лунало знизу, бо всякий, хто знав Х’юґо Баскервіля, посвідчив би: п’яним він так розпускав язик, що подібні нечестиві слова мали б спопелити того, хто вимовляє їх. Нарешті душа дівчини сповнилася таким страхом, що вона зважилася на вчинок, якого злякався б найхоробріший і
