Не кохай мене - Ольга Джокер

***

- Слухаю, Міш. Ні, вже прокинувся. Що хотів?

Яр притискає плечем телефон і одягає штани. Встає з ліжка і виходить із кімнати, залишаючи мене одну.

На годиннику десята ранку. Субота. Можна було спати скільки завгодно, але якийсь Михайло вирішив, що з Ярославом треба поговорити прямо зараз. Негайно.

Я підтягую коліна до живота та блаженно прикриваю очі. Цієї ночі ми з Яром провели удвох. І майже не спали, так. На кілька годин під ранок мені вдалося провалитися в сон, але це не рахується. Решту часу ми з Ярославом займалися сексом. То повільно, то швидко. То цілуючись як божевільні, то дивлячись один одному у вічі. Я не знала, що може бути так. До ейфорії, що розпливається, по венах. До тремтіння, до мурашок. Добре…

Вставши з ліжка, прямую у душ. Заснути все одно більше не вдасться. Старанно намилюю тіло мочалкою, змиваючи з себе запах Ярослава. Востаннє він зняв презерватив і кінчив мені прямо на живіт. Але я була настільки знесилена, що так і не змогла піднятися і привести себе до ладу.

І все погане забувається. Особливо з пам'яті стирається нещодавня розмова з Радмілою, яка й привела мене до таких божевільних наслідків. Вона напевно і подумати не могла, що все обернеться таким чином. Ми з Яром стали ще трохи ближче. Що б вона не говорила, я тепер їй мало вірю...

Змиваючи мильну піну, торкаюся статевих губ. Вони припухли, а на шиї та грудях залишилися червоні позначки. Спогади минулої ночі знову і знову атакують мою голову, змушуючи волоски на шкірі вставати дибки.

Переодягнувшись у шорти та футболку, я виходжу з кімнати. Ярослав якраз закінчує телефонну розмову, сидячи на високому барному стільці. Довго він.

- Тобі вистачить півгодини, щоби зібратися? - Запитує Жаров, оглядаючи мене з голови і до ніг своїми допитливими очима.

- Вистачить. А куди?

- Друзі запросили за місто. Там басейн, джакузі, перша берегова лінія. Тобі сподобається.

- Ой, ні, Яр. Без мене, гаразд? - Заперечно хитаю головою. – Я не хочу нікуди їхати. Занадто багато справ.

- Сонь, я не питаю, чи хочеш ти чи ні. Мене запросили з ночівлею. І ти їдеш зі мною.

Його наказний тон не дає шансів на суперечки. Честне слово, я би воліла залишитися вдома, аби не зустрічатися з друзями Жарова. Адже він і без мене чудово проводив з ними час у нічних клубах. Тоді чому б йому не поїхати і зараз без мене?

Ми снідаємо нашвидкуруч, після чого швидко збираємось і прямуємо у великий гіпермаркет, щоб закупити алкоголь та продукти. Я не питаю, скільки збереться людей, але судячи з суми у чеку та численних пакетів із покупками — тусовка намічається пристойною.

До особняка, де проходитиме вечірка, ми їдемо дуже довго. На дорогах моторошні пробки - у вихідні всі намагаються вибратися до моря. Не лише ми.

Я майже невідривно дивлюсь у сторону Ярослава. І як тут не закохатися, коли вже давно по вуха? Та що там по вуха? З головою.

Яр веде автомобіль та відповідає на часті дзвінки. Здається, друзі не можуть дочекатися його приїзду. Я нервово впиваюся пальцями в сумочку та кусаю губи. Адже я нікого там не знаю. Жодної людини. Чи зможу я порозумітися хоча б з кимось чи ходитиму хвостиком за Жаровим?

Коли на горизонті починають маячити двоповерхові будинки-близнюки, я взагалі втискаюся у сидіння, мріючи телепортуватися назад. Краще б провела вихідні із подругами. Пройшлася по магазинах, пообідала в кафе. І нічого страшного, якби Яр провів цю ніч не вдома. Я все зрозуміла б. Він молодий, вільний. У двадцять шість хочеться не тільки ходити на роботу і проводити вечори у компанії нав'язаної дружини. Нехай навіть наші вечори стали набагато різноманітнішими, ніж раніше.

Ярослав зупиняє машину біля воріт. Вся вулиця суцільно заставлена ​​крутими новенькими тачками. На вечірці явно зберуться не найбідніші люди міста.

- Здорово, друже! – вітає нас високий хлопець у панамі та широких гавайських шортах.

Він міцно тисне руку Ярославу, потім неприховано мене розглядає.

- Привіт. Всі в зборі? - Запитує Жаров.

- Так, майже. Вас не вистачало.

- Знайомся, Міша, — звертається до мене Ярослав. – Міша, це Соня – моя дружина. Прошу любити та шанувати.

- Це ми вміємо, — усміхається хлопець і трохи тисне мою руку на знак вітання.

Вона в нього холодна та м'яка. Зовсім не така, як у Ярослава.

Поки ми йдемо кам'яною доріжкою до будинку, я уважно оглядаю місцевість. Велика неосяжна територія, двоповерховий особняк із червоної цеглини, трохи віддалік гостьовий будиночок із панорамними вікнами. Навіть звідси відчувається запах моря.

Міша проводить коротку екскурсію, показує кімнату, в якій ми залишимося з ночівлею. Вона невелика, але комфортна, знаходиться на другому поверсі. На ліжку застелена свіжа постільна білизна і лежать білі рушники. Хтось якісно потурбувався про гостей. Я залишаю сумку з речами та спускаюся на перший поверх, звідки попадаю на заднє подвір'я.

Ошелешено відкриваю рота, коли бачу багато людей. Не менше ніж півсотні! Хтось сидить у джакузі з бульбашками, попиваючи шампанське, хтось хлюпається в басейні, а хтось танцює біля колонок. Тут є майданчик для волейболу, окрема зона для барбекю, а також столик з алкоголем, де кожен гість може налити собі напій, який бажає. Я ніколи не вела затворницький спосіб життя, але на подібній вечірці вперше.