Не кохай мене - Ольга Джокер

***
Я приймаю душ, після чого сідаю за ноутбук.

Настрій чудовий, але у мене є парочка невиконаних термінових замовлень. Робота вимагає уваги та усидливості. За швидке виконання платять у два рази більше, тож чому б і ні?

Я справді намагаюся не відволікатися, але раз у раз прислухаюся до шуму за дверима. Яр на кухні. Вечеряє, потім сидить у вітальні перед телевізором. Шалено хочеться вийти до нього, але я тримаю себе в руках. Досить. Не треба так сильно нав'язуватися.

Коли з першою роботою покінчено, я відправляю її замовнику та приступаю до другої, але мене відволікає дзвінок мобільного телефону. Я підходжу до вікна, надворі вже темно. Знімаю слухавку та вітаю маму. Часом мені гостро її не вистачає, незважаючи на те, що наші стосунки ніколи не можна було назвати теплими. Я тяглася до неї, а вона займалася облаштуванням особистого життя. Це не погано, ні. Але часто, що я, що брат, відчували себе непотрібними та самотніми.

- Привіт, Соня. Я у справі дзвоню.

- Кажи, мам.

- Галина повернулася від тебе якоюсь дивною. Замкнутою, небалакучою. Ви посварилися?

- Ні, навпаки. Все було добре. Просто не чіпай її якийсь час. Іноді людині важливо побути віч-на-віч із собою і подумати про те, що робити далі.

- А, ну добре. А то Рома всіх на вуха поставив. Думав лікаря викликати.

- Не треба лікаря! - Випалюю в трубку. - З Галею все гаразд, запевняю тебе.

Мама з полегшенням видихає, а я чомусь відчуваю легкий укол ревнощів. Тому що за два місяці ніхто з сім'ї жодного разу не потурбувався, який у мене моральний стан і чи потрібна мені допомога лікаря. Мене віддали, як нікому непотрібну річ.

- Повірю тобі на слово. Щиро кажучи, мені самій не по собі, що дівчинка страждає. Може нерозділене кохання?

- Може. Ти в неї якось обережно розпитай. А зараз мені час, мам. Багато роботи накопичилося.

- Гаразд, не заважатиму, Соня. Бувай.

Вона відключається, а я притискаю телефон до грудей і відчиняю вікно, щоб зробити ковток свіжого повітря. У грудях розростається образа та нерозуміння. Як Галі вдалося за менше ніж півроку змусити мою маму щиро за неї переживати? І чому за дев'ятнадцять років цього не вийшло у мене?

Крім машин, що проїжджають по вечірньому місту, я чую тихий протяжний плач. Відчиняю повністю вікно і висовуюся на вулицю, щоб переконатися, що мені не почулося. Хтось і справді плаче. Відчайдушно, жалібно. У мене всередині все стискається! Здається, ніби дитина, яка втратила батьків.

Швидко виходжу з кімнати та йду на пошуки Яру. Коли мені було п'ять, я загубилася. Бабуся забрала мене з садочку, відволіклася на ринку, спілкуючись із продавцем. Мою увагу привернула велика кількість цукерок на сусідньому прилавку. Я й оком моргнути не встигла, як втратила бабусю з поля зору. Не знаючи, як поводитися, кинулася бігати вздовж рядів і її шукати. На мене мало хто звертав увагу, лише коли я зупинилася посеред дороги і голосно розплакалася, одна жаліслива жінка викликала поліцію і передала мене в руки правоохоронним органам, а ті в свою чергу відразу знайшли мою маму, батька і бабусю. Останній сильно влетіло від батьків за те, що не встежила.

Я відчиняю двері в кімнату Ярослава і найменше чекаю, що він уже спить. Застигаю на порозі і озираюся назад, ніби намагаючись розчути, на вулиці досі хтось є чи вже ні?

- Що хотіла, Сонь? – питає Яр, сівши на ліжку.

- Там хтось плаче надворі. Я подумала, може, ми з тобою спустимося і заспокоїмо?

- Тут закрита територія, вхід строго за перепустками, — зітхає Жаров. - Не думаю, що сюди хтось випадково забрів.

- Можливо ти правий. Вибач, що розбудила.

Я зачиняю двері і мчу до себе в кімнату. Підходжу до вікна і знову прислухаюся. Плач такий же протяжний і несамовитий. Може самій вийти і розібратися в чому справа?

У цей момент чую виразні кроки за спиною. Напружуюся, витягуюся струною. Яр підходить близько-близько і теж завмирає, дивлячись у темряву і намагаючись почути те саме, що я.

- Чуєш? – питаю його пошепки. - Наче дитина плаче. Ходімо вийдемо, га? Адже я не засну після такого.

- Я теж схоже, — відповідає Жаров. - Чекай на мене вдома. Скоро повернусь.

Він розвертається та йде. Я дивлюся йому вслід, відчуваючи як по венах вирує бажання. Минуло лише кілька годин після нашої близькості, а мені знову його мало. Начебто Ярослав найважчий наркотик – з першого разу викликає найсильнішу залежність. І як з нього зіскочити я гадки не маю.

Незважаючи на ліхтарі, що горять за вікном, я нічого не бачу, що відбувається на вулиці. Ні Ярослава, ні дитини. Одне радує – плач вщухає за кілька хвилин.

Я нервово ходжу біля вікна та відлічую хвилини. Яр все вирішить, йому точно не загрожує небезпека. На території комплексу всюди обвішані камери, охорона цілодобово пильнує.

Минає двадцять хвилин, але ні голосів на вулиці, ні плачу, ні Яру я не чую і не бачу. Тому прямую до гори одягу, що валяється на підлозі і знаходжу там спортивний костюм. Мене трохи трусить від нерозуміння того, що відбувається, але я твердо налаштована спуститися вниз. Щось трапилося. Можливо, дитина не контактна. Не знає імені та прізвища. Можливо, не так все страшно і погано, як мені здається. Але я маю вийти і особисто в цьому переконатися.