Не кохай мене - Ольга Джокер

- Не думай, що тобі вдалося ухилитися від питання, — опускаю голову йому на плече. - Це ти побив Арсена?

- То вже побив, — пирхає Жаров. — Злегка з'їздив кулаком на його фізіономії.

- За що?

- Якби я хотів повідомити тебе, то зробив би це першого ж вечора.

- Все зрозуміло! У мене ніс не доріс, так?

- Можна і так сказати.

Я ображено дую губи і відхитуюся, маючи намір піти. Спершу в кімнату, щоб залишити там сукню. Але Яр міцно притискає мене до себе і ніжно, майже невагомо торкається губами скроні.

- Сиди, Пряник. Мені так подобається.

Дрібні іскри струму поширюються по тілу, а губи повзуть у безглуздій блаженній посмішці. І як на нього ображатися? Як, коли він хоче, щоб я була поряд?

Завмираю в його сильних руках, відчуваючи солодку тягучу млість внизу живота. Розслабляюся і забуваю про все на світі.

- Арсен з приводу мене щось казав, га? — питаю через хвилину. — Яріку, Яр, ну скажи! Клянуся, що не ображусь! Мабуть, це тому, що я незграбно шкутильгала весь вечір?

- Він мені просто заздрив. Ти офігенно гарна була в тій весільній сукні.

- Яр, - усміхаюся у відповідь. - Я ж не дурепа. І мені зовсім не прикро.

Жаров погладжує мене по спині та нижче. Мовчки. Ні слова не говорячи. Значить, мої припущення виявилися вірними.

Прекрасно розумію які пішли обговорення після нашого весілля. Якщо батько Ярослава залишився незадоволений невісткою, то й інші навряд чи були у захваті.

Замовкнувши, обережно торкаюся кінчиками пальців срібного важкого хрестика у Жарова на шиї. Це подарунок матері. Яру виповнилося п'ятнадцять, а в матері вже стояв невиліковний діагноз. Я була мала, щоб це розуміти. Але зараз думаю, що це був передсмертний подарунок єдиному та улюбленому синові.

- Він дивовижний, — кажу тихим голосом. — Ніколи такого не бачила. Можна годинами розглядати і щоразу виявляти щось нове і чарівне.

- Угу.

- Подарунки від дорогих людей є дуже цінними. Жаль, що твій подарунок на моє вісімнадцятиріччя я... загубила.

Чую, як Яр усміхається. Хіба йому ні краплі не прикро? Підвіска у вигляді ракетки з каменем, яку він подарував, була найдорожчим подарунком, який я лише отримувала. Я плакала кілька днів поспіль! Місця собі не знаходила.

- У серпні минулого року Жека потягла мене до аквапарку. Ми спускалися з гірок, веселилися і дуріли. Я не одразу відчула, що на шиї стало пусто. Коли кинулася і помітила пропажу, то вже було пізно. Ми з Женею обшукали всі можливі басейни аж до закриття. Тільки й робили, що пірнали та розглядали дно. Попросили адміністрацію повідомити, якщо раптом знайдуть пропажу, але ніхто досі цього не зробив.

Я продовжую розглядати хрестик та багато говорити. Здається, алкоголь розв'язав мені язик. Я не боюся здатися дурною та смішною. Можливо тому, що Ярослав є уважним слухачем.

- Я потім по всім ювелірним ходила. Запитувала чи немає схожих і навіть малювала ескізи, щоб точно повторили. Ніхто не брався до роботи. А ті майстри, які погоджувалися, були дуже суперечливими і ніяк не могли скласти собі ціну.

- Я замовив його, коли був у столиці, — тихо промовляє Яр. - У знайомого майстра. Коли наступного разу поїду – попрошу виконати точну копію.

Серце стискається, я намагаюся приховати задоволену посмішку. Сонце нещадно пече, але мені так добре — ліниво лежати на Ярославі. Не хочеться нікуди йти.

- Правда чи що?

- Правда, Сонь.

- Точно замовиш?

- Можеш забрати мій хрестик - як гарант того, що точно замовлю.

- Я… мабуть, не варто.

Мене трохи трусить, коли Ярослав заводить руки за шию і розстібає замочок. Не дихаючи, спостерігаю за тим, як він надягає свій хрестик на мене. Найдорожче, що в нього залишилося від мами. Яр дає мені це. Не турбуючись і довіряючи, що через свою неуважність, я можу втратити.

Мене розпирає від щастя. Я люблю його, Боже. Як сильно я його люблю. Я ж не помру від болю, коли Ярослав одного разу розірве наш шлюб?

До нас різко підлітає Дарина і хапає мене за руку.

- Гей, достатньор воркувати, йдіть краще грати у водне поло! Міха сітку натягнув! Хлопчики проти дівчаток. Яка вам ідея?