Безтурботний - Ю. Несбе

Він повернув фотографію Харрі, який поклав її до внутрішньої кишені й допив каву.

— Нам потрібно влаштуватися на нічліг, Мохаммед. А потім ми повернемось. Отже подумай поки що.

Мохаммед похитав головою, витягнув двадцятидоларовий папірець, який Харрі засунув під чашку, і простягнув йому:

— Я великих купюр не приймаю.

Харрі знизав плечима:

— Ми все ж таки зайдемо ще, Мохаммед.

У невеликому готелі під назвою «Зітторія» їх поселили у величезні номери, оскільки сезон уже закінчувався. Харрі отримав ключ із цифрою 69. Хоча у двоповерховому готелі налічувалося всього лише близько двадцяти номерів. Харрі вирішив, що потрапив до люксу для наречених, коли, висунувши шухляду тумбочки, що стояла біля ліжка у формі червоного сердечка, виявив там два презервативи й вітальне звернення до гостей від господарів готелю. На дверях у ванну висіло дзеркало, в якому можна було спостерігати за собою в ліжку. Крім ліжка в кімнаті стояла ще невідповідна за шириною та глибиною платтяна шафа, де висіли два дещо пошарпані куцополі купальні халати з вишитими на спині східними символами.

Адміністраторка готелю тільки всміхнулась і похитала головою, коли вони показали їй фотографію Лева Гретте. Те ж чекало їх і в ресторані поряд із готелем, і в розташованому трохи далі на дивно тихій головній вулиці інтернет-кафе. Вона за традицією вела від церкви до кладовища, ось тільки називалася тепер Бродвеєм. У магазинчику, де торгували продуктами, напоями та всякими дрібничками на зразок ялинкових іграшок, на дверях якого красувався напис СУПЕРМАРКЕТ, вони після тривалих пошуків виявили касирку. Вона відповідала «yes» на всі їхні запитання і весь час, аж поки вони зрозуміли, що справа дохла, і пішли, дивилася на них порожнім поглядом. По дорозі назад вони побачили тільки одну людину — молодого поліцейського з кобурою на стегні, який, схрестивши на грудях руки і спершись на дверцята джипу, проводжав їх нудьгуючим поглядом.

В ахві Мохаммеда худорлявий хлопець за стойкою пояснив, що шеф раптово вирішив відпочити й вирушив на прогулянку. Беате запитала, коли він збирався повернутись, але хлопець із подивом похитав головою, вказав на сонце й мовив:

Транкозо.

У готелі адміністраторка розповіла, що пляж, який розтягнувся на тринадцять кілометрів, укритий білим піском, — головна тутешня визначна пам’ятка. А якщо не брати до уваги католицьку церкву на площі, то й зовсім єдина.

— М-м, а чому тут так мало людей, зепога? — запитав Харрі.

Вона тільки всміхнулась і вказала пальцем у бік пляжу.

Там-то люди й виявилися — на розжареному піску, що тягнувся в обидва боки настільки, наскільки можна було щось розгледіти у спекотному мареві. Стрункими лавами лежали ті, що загоряють, по щиколотку занурювалися в пісок продавці фруктів, зігнуті під вагою рюкзаків і мішків, в імпровізованих кав’ярнях під гучні звуки самби метушилися бармени, тут і там показувались на мить серфінгісти в костюмах кольору форми бразильської збірної, з білими від цинкової мазі губами. І були ще на цьому пляжі жінка й чоловік, які брели по піску в бік півдня із взуттям у руках. На ній були шорти, вузький ліфчик і солом’яний капелюшок, який вона наділа в готелі. А він так і залишився з непокритою головою і в пом’ятому лляному костюмі.

— Скільки, вона сказала? Тринадцять кілометрів? — запитав Харрі й змахнув із кінчика носа крапельку поту.

— Напевно, стемніє ще до нашого повернення, — сказала Беате і вказала пальцем: — Дивися, всі вже йдуть геть.

На пляжі позначилася чорна смуга —це нескінченний караван людей, у спину яким світило післяполудневе сонце, рушив додому.

— Мовби за замовленням, — сказав Харрі й поправив сонцезахисні окуляри, що збилися було. — Тут усі, хто живе в Да-жуді. Нам треба бути уважнішими. Не знайдемо Мохаммеда, так, може, із самим Левом пощастить зустрітися.

Беате всміхнулася:

— Ставлю сотню.

У жаркому серпанку миготіли обличчя. Чорні, білі, молоді, постарілі, всміхнені, кислі. По них відразу можна визначити, хто під кайфом, а хто чистий. Там і сям сиділи групки туристів і палили сигарети, що виразно пахли марихуаною.

— Я тут подумав про інтимні речі й пригадав нашу версію, — сказав Харрі. — Як ти гадаєш, чи не зв’язувало Лева і Стіне Грет-те щось більше, ніж просто родинні відносини?

— Ти маєш на увазі, що вони разом розробили план пограбування, а потім він її застрелив, щоб замести сліди? — Беате примружилася на сонці. — Ну а чом би й ні?

Хоча йшла вже п’ята година, спека майже не спадала. Вони взулися, добрівши до кам’янистої ділянки, в кінці якої Харрі знайшов товсту висохлу гілку. Він увіткнув її в пісок, вийняв гаманець і паспорт із кишень піджака і повісиз його на гілку, немов на вішалку.

Вдалині вже виднілося Транкозо, коли Беате повідомила, що вони тільки-но зустріли людину, яку вона бачила раніше на відео. Харрі спершу вирішив, ніби йдеться про якогось не дуже відомого актора, але вона повідомила, що звуть цю людину Рогер Персон і що, крім затримань за незаконний обіг наркотиків, він двічі сидів за спробу пограбувати поштове відділення в Гамлебюєн і Вейтвете, а також підозрюється в пограбуванні пошти в Улдеволі.

Фред видудлив три келихи кайпіриньї в ресторані на пляжі в Транкозо. І все ж таки, як і раніше, вважав абсолютно безглуздою тринадцятикілометрову прогулянку з метою всього лише — як висловився Рогер — провітрити шкіру, щоб грибок не завівся.

— Тобі просто через ці нові пігулки на місці не сидиться, — роздратовано дорікнув Фред товаришеві, який чи не риссю біг попереду, відтягуючи носки й високо задираючи коліна.

— Ну і що? Тобі треба спалити більше калорій, перш ніж повертатися в Північне море, до різноманітної їжі на нафтовій вежі. Розкажи краще, що Мохаммед говорив по телефону про цих двох поліцейських.

Фред зітхнув і знехотя зробив спробу попорпатись у пам’яті:

— Говорив про невисоке дівчисько з такою блідою, немов прозорою, шкірою. І про здоровенного німця з сизим носом алкаша.

— Про німця?

— Так Мохаммед припустив. А може, він росіянин. Або індіанець із інків, або…

— Забавно. Він упевнений, що це лягавий?

— Як це? — Фред ледве не налетів на Рогера, який раптово зупинився.

— Не подобається мені все це, скажімо так,— відповів Рогер. — Наскільки я знаю, Лев грабував банки