Той, хто вбиває - Кріс Тведт

— Так, Юдіт. Переконаний... Навіщо Рікардові Гаррісу обманювати в тій ситуації? Він хотів убити Юдіт у мене перед очима, йому нічого було втрачати. А нащо брехати Юдіт? Та ні, це таки вона вбивця.

— Погоджуюся, — сказав Маркюссен. — Усе наче б правдиво. Єдине, що не вписується у картину, — мотив.

— Ревнощі дуже поширений мотив.

— Юсеф Мардал не вперше зраджував дружині. Щось цього разу пішло інакше. Щось, що змусило її піти на вбивство.

— Твоя правда... Юсеф замолоду часто стрибав у гречку. Сама ж Юдіт мені про це розповідала. А ще вона казала, що дуже некомфортно почувалася у світі Барбари Бломберґ. Гадаю, Юсеф, справді, прагнув стати частиною іншої реальності, прагнув визнання культурної еліти. Барбара могла дати йому перепустку до свого кола, а Юдіт лишень заважала б переходу до вищої касти суспільства. Тому й убила. Інші жінки позичали собі Юсефа на ніч, Барбара ж хотіла забрати його собі назавжди.

— Можливо, — кивнув Маркюссен. — А Геллє, причому тут Геллє?

— Не знаю. Юдіт не встигла признатися перед смертю. Припускаю, теж через ревнощі. Геллє вписується у картину. У божевільній уяві Юдіт Геллє звабила її чоловіка, а не він її зґвалтував.

Маркюссен замислено кивав.

— Вона не могла мати дітей... Ти це знав?

— Юдіт?

— Так записано в її історії хвороби. Багато років тому вона була вагітна і... впала зі сходів. Принаймні таке розповіла в лікарні. Мовляв, зашпорталася, перечепилася за дверцята шафи й упала.

— Її ударив Юсеф?

Маркюссен стенув плечима.

— Хтозна... У кожному разі, викидень призвів до ускладнень і неплідності.

Я задумався.

— Ти пов’язуєш її бездітність з дитячими фото жертв, покладеними долілиць на місцях злочину?

Маркюссен знову стенув плечима.

— Мабуть, таки пов’язую, але це нічим не підкріплені здогади.

— Звучить вірогідно, сказав я. — А як бути з її беззаперечним алібі? Як їй це вдалося?

Маркюссен завовтузився на стільці.

— Алібі? Тітка? Тітка виявилася старою маразматичкою, якій однаково, була тоді п’ятниця чи святвечір. Коли ми попросили її підтвердити, що Юдіт приїжджала до неї у вечір убивства, вона зазирнула в свій календар. Там були відмічені відвідини небоги, тож вона підтвердила. Ми ще не маємо результатів експертизи почерку, однак усе вказує на те, що Юдіт сама зробила запис у календарі.

— Прокол!

— Так, — визнав Маркюссен. — Ми прокололися. Гадаю, надто швидко втішилися, спіймавши Юдіт на одній брехні, коли вона сказала, ніби в день убивства Юсеф був удома, і забули перевірити другу брехню. Я не зовсім вірю, що Юдіт була дурна й недалека чи надто хитра.

— Я бачився з Ліве, — згадав я. — Вона сказала, що ви знайшли вдома в Гарріса конверти й туш того ж зразка.

— Так, нема ніякого сумніву: саме він стояв за листами з погрозами.

— Не думаю, що він мав на меті саме погрози. Він просто хотів... застерегти мене від контактів з Юсефом. У світосприйнятті Рікарда Гарріса Юсеф бруднив усіх, до кого мав дотичність.

Я потягнувся по милиці, незграбно зіп’явся на ноги.

— Що буде з Юсефом?

Маркюссен похмуро глянув на мене.

— Нічого.

— Від усього відкрутиться?

— Ще буде вердикт прокурора. Юсеф Мардал убив Гарріса, але після твого пояснення ні в кого немає сумнівів, що він рятував дружину. Найнезаперечніший випадок самооборони в моїй практиці.

— А зґвалтування?

— Сам подумай, Бренне! Він не вбивав Барбари Бломберґ, а без вбивства зникають підстави для звинувачення у зґвалтуванні.

Ґюнар Маркюссен мав рацію. Усю свою стратегію в суді я вибудовував саме на цьому.

— Геллє Мьорк мертва, — вів далі інспектор. — До того ж, вона ніколи не заявляла на нього. А навіть якби заявляла, то були б голослівні звинувачення. Те саме стосується Раґнгільд Кюльсейд. І вона теж мертва.

— А моя теорія про вирізані літери на стіні над ліжком Юсефа хіба не є свідченням, що жертви таки були і було їх багато?

— Ми розглянемо твої припущення, але надії на успіх мало. Можливо, то його давні коханки. Там не має ні літер «ББ», ані «ГМ». Якщо й знайдемо колишні жертви, буде важко щось довести через стільки років.

— Твоя правда, — погодився я.

— Я викличу патрульний автомобіль, хай відвезуть тебе додому.

— Жартуєш? Звідки така щедрість? — здивувався я.

Маркюссен зиркнув на мене з-під кошлатих брів.

— Ти розкрив справу, а це варто дармової поїздки. Тільки не телефонуй, якщо одного дня не зловиш таксі...

Коли я прийшов додому, Сюнне виносила з хати пачки — виселялася й переїжджала до свого дому.

— Привіт! На жаль, не можу тобі допомогти, — усміхнувся я.

Вона поклала пачку на сходи, випросталася, обтерла піт з чола.

— Можна подумати, що тобі дуже від того прикро!

— Я уже раз пропонував свою допомогу, а ти її відхилила, сказала, що я старий... Хтось тебе відвезе?

— Скоро приїде Кароліна.

— Я, тим часом, посиджу в садку, — сказав я.

За десять хвилин Сюнне вийшла з дверей тераси з холодною бляшанкою пива в руках.

— Це тобі... Подумала, певно, захочеш ковток.

— І що я без тебе робитиму, — промовив я, беручи пиво.

Мої слова стурбували її.

— Ти ж казав, що все добре...

— Та жартую! — засміявся я. — Я дам собі раду, не хвилюйся, Сюнне! Зібралася?

— Так.

— А твоя подруга вже приїхала?

— Ось-ось буде тут. Дуже дякую за гостинність, Мікаелю! Направду, дуже мило з твого боку.

— Пусте! Для мене це була втіха. Хоч ми й сварилися іноді. Але дім і серце — невід’ємні частинки адвокатської фірми «Берґстрьом & Бренне». Усім співробітникам і партнерам підставляємо плече, на якому можна виплакатися досхочу.

Сюнне усміхнулася і враз споважніла.

— Вибач мені за той вечір, — сказала вона.

— Про що ти?

На моє здивування, вона зашарілася.

— Ти сам знаєш... той вечір, коли я ридала, а ти мене втішав. Мені прикро, що я... ну, знаєш... піддалася миттєвому пориву.

Я дивився на неї ледь не з роззявленим ротом. Увесь цей час думав, що вона нічого не пам’ятає, або — ще гірше, — що я собі нафантазував, ніби відчув м’якість її лона на своєму стегні.

— Я... дурниці... не переймайся, — промимрив я.

Ми стояли й дивилися одне на одного, однаково