Той, хто вбиває - Кріс Тведт

— Побачимо, — відповів я і знову обернувся до сина. — Зможеш прийти якогось дня наступного тижня у такий час?

— Зможемо, — відповів замість сина батько. — Але я тут подумав про одну річ, оте з компенсацією... Я так зрозумів, що доведеться добряче заплатити.

— Цілком можливо, — обережно відповів я, бо зовсім нічого не пригадував про якусь компенсацію, а детально вивчити справу ще не мав часу.

— Ми маємо депозитний рахунок, — вів далі батько. — Відкладали малому гроші від самого його народження. На хату, знаєте... Тепер дорого знайти собі помешкання.

— На чиє ім’я рахунок? Хто ним розпоряджається?

— Не можу вам точно сказати, бо то залагоджувала дружина.

— З’ясуйте до наступної зустрічі, подивлюся, що і як.

Коли вони пішли, я замислився над словами батька. Він мав рацію: купити житло, справді, дуже дорого.

А Раґнгільд Кюльсейд, наскільки я пригадував, працювала касиркою у продуктовій крамниці. Трохи дивно...

Ліве відразу підняла слухавку, голос звучав нетерпляче.

— Бренне? У чому річ? Я поспішаю!

— Раґнгільд Кюльсейд працювала в крамниці, правда? — запитав я.

— Почекай хвилинку, — я почув шелестіння паперів. — Так. «Рема 1000».

— То як вона зуміла купити власний дім?

— Може, то була якась убога халупа?

— Ні, цілком пристойний особняк. Я ж там був, хіба забула?

— Може, виграла гроші в «лото»? Хтозна... Або успадкувала.

— Можливо, але однаково дивно, що купила таку велику садибу. Вона ж тоді була ще зовсім юною дівчиною. Більшість дівчат її віку залюбки вдовольняються маленькою мансардою. А це дім для родини. Може, збиралася заміж? Якщо вже не була заміжня. Думаю, у неї був співмешканець.

— Міг бути, звісно, але я не знайшла в базі даних жодного натяку на нього. За даними реєстру громадян, у будинку на той час мешкала лише одна людина — Раґнгільд.

З голосу Ліве чутно було, як я їй надокучив, як їй хочеться скоріше закінчити розмову.

— Можливо, і ні, — стояв я на своєму. — Про зміну місця проживання треба повідомити відповідні служби. Люди часто про це забувають, або ж їм просто начхати. Я і сам кілька разів забував, коли був молодший. Ти не перевіряла «земельну книгу»?

— «Земельну книгу»?

— Так, єдиний реєстр прав на нерухомість.

— Я знаю, що таке «земельна книга», — відрізала Ліве.

— Чудово! То перевіряла чи ні? Вона сама була власницею будинку?

— Почекай!

Минав час. Я терпляче чекав, прислухався до впізнаваного цокотіння пальців по клавіатурі. Нарешті в слухавці почулося щось схоже на приглушену лайку.

— Ти ще тут, Бренне?

— Тут, ясна річ.

— Здається, ти маєш рацію. Раґнгільд Кюльсейд не була єдиною власницею будинку. Вона купила його в складчину з одним чоловіком.

Голос Ліве звучав натягнуто, вдавано байдуже, і це мене потішило — вона знову прокололася.

— Як його звали?

— Не знаю, чи можна...

— Ну ж бо, Ліве! Це публічний реєстр. Я можу проглянути його зі свого комп’ютера і, за потреби, знайти все, що хочу.

— Рікард Гарріс, — відповіла Ліве, секунду повагавшись.

— О, майже як актора...

— Кого-кого?

— Пусте! То було ще до твоєї появи на світ. Як пишеться?

— Так, як чуєш, через «к».

Вона назвала ім’я по літерах, я записав на звороті конверта.

— Маєш його адресу?

— Ми самі проведемо розслідування, — відрізала Ліве. — Навіть близько не підходь до того типа!

Я ще довго сидів, незмигно дивлячись перед собою.

Рікард Гарріс.

Мені не треба було записувати ім’я, його ніби хтось викарбував у моїй душі. То був чоловік, який убив Бар-бару Бломберґ і Геллє Мьорк. Я не зміг би довести цього в суді, я його навіть не знав, однак знав, що він убивця.

У мережі знайшовся лише один Рікард Гарріс з берґенського регіону, і мешкав він у Фюллінґсдалені, містечку-супутнику по інший бік Льовстаккена. Я записав адресу, потім спробував розшукати його фото. Цілком сподівано інтернет показав безліч фотографій актора Річарда Гарріса й жодної місцевого Рікарда Гарріса. Його не було у фейсбуці, ані в твіттері.

Дивно, хоча можливо. Іноді здається, ніби весь світ сидить в соціальних мережах, жваво викладає історії свого життя в особистих статусах, однак це ілюзія. Маса звичайних людей не залучені до мережевої діяльності — з різних причин. Хоч би портрет його знайти... Щось в імені вчувалося начеб знайоме. Нелогічно, бо я обов’язково згадав би, якби хоч раз зустрічався з Рікардом Гаррісом. Ірландський актор з таким самим іменем, якого підвісили гаком за ребра у фільмі вісімдесятих років про індіанців, справив свого часу незабутнє враження на мене.

Але я так і не зумів ухопитися за ниточку невиразного спомину на дні підсвідомості.

Я просидів пів години, дивлячись у відчинене вікно й барабанячи пальцями по письмовому столі. Не міг зібратися докупи і взятися до роботи. Ніби на щось чекав.

Зрештою, знову зателефонував Ліве.

— Ну що?

— Щось... щось знайшли про нього?

— Навіть якби знайшли, чого б це ми, до лиха, мали з тобою ділитися?

— Бо ви нічого не знали б про Рікарда Гарріса, якби не я. Ти мені винна послугу.

— Нічого я тобі не винна! Таких зобов’язань у нас немає, і ти це добре знаєш, — я мовчав, тож за короткий час вона озвалася знову. — За Рікардом Гаррісом нічого протизаконного не числиться. Ми тут трохи понишпорили... обережно... Його вже кілька днів немає вдома.

Здалеку в слухавці долинав чийсь голос, начеб Маркюссена.

— Вибач, мушу закінчувати розмову, — тихо сказала Ліве.

До кабінету зазирнула пані Сьоренсен і попросила дозволу піти додому трохи раніше.

— Грильпаті на терасі, — пояснила вона.

Я кивнув, погоджуючись. Цікаво, чи є ще десь у світі місто, де гарна погода ставала б приводом раніше відпроситися з роботи додому?

Відразу за пані Сьоренсен у дверях виринула Сюнне. У жовтій сукні й білих кросівках.

— Я зустрічаюся з друзями на пиві у Верфтеті, — сказала вона.

— Гарно розважайся! — побажав я.

— Може, з нами?

Я похитав головою.

— Не зараз. Чекаю на... телефонний дзвінок.

— Ну, добре, — сказала Сюнне й пішла.

То була простягнена рука до примирення після вчорашньої суперечки. Я мав би погодитися чи принаймні пояснити свою відмову. Не знаю, чому так не