Той, хто вбиває - Кріс Тведт

Це пояснювало безликість її кабінету. Вона не з Бергена. Я зустрічався зі старшим інспектором Матре в зв’язку з іншою кримінальною справою.

— Отже, ти з «КРИПОС»?

— Саме так.

— Як ведеться Едвардові?

— Наразі у відпустці.

Щось дивне було в її поведінці, у тому, як неспокійно бігав погляд, секундна заминка перед кожною фразою, але я не звертав уваги.

— Поглянемо на справу?

Ліве вийняла з шухляди зелену, трохи обтріпану теку, поклала на стіл, але навіть не збиралася її розгортати.

— У чому твоя логіка, Бренне? Чому нас має цікавити близький Раґнгільд Кюльсейд чоловік?

— Хіба ж не ясно? Той, хто любив Раґнгільд, запекло ненавидів Юсефа Мардала.

— Який це має стосунок до вбивства Бломберґ і Мьорк?

У тому, як вона називала обох жінок на прізвище, вчувалася цілковита байдужість, ніби вони були не живими людьми, а частиною статистичних даних. Можливо, так легше сприймати світ, працюючи в Головному управлінні поліції Норвегії.

— Обидві жертви були палкими шанувальницями Юсефа Мардала й обидві доклали зусиль, щоб виліпити з нього письменника.

Ліве кивнула, ніби я своїми словами підтвердив її здогади.

— Подивимося...

Вона розгорнула теку. У теці лежали заледве три-чотири аркуші та дві фотокартки Раґнгільд Кюльсейд. Я простягнув руку, вказівним пальцем розвернув фото до себе. Темне волосся, глибоко посаджені очі, трохи розсіяний вираз обличчя. Не струнка й не огрядна, цілком звичайна — такі швидко забуваються. Мабуть, уже забулася.

А може, й ні.

— Про чоловіка не згадується. Про співмешканця чи коханця — теж, — сказала Ліве.

— Її запитували?

Ліве похитала головою.

— У заяві не згадано. Зазвичай розгляд подібних заяв — рутина, але такого недбалого провадження, я, якщо чесно, ще ніколи не бачила. Справу вела місцева поліційна дільниця. Думаю, вони дуже зраділи нагоді закрити її. Таке бувало й раніше.

— Бувало, — кивнув я. — Можна мені погортати документи?

— Ні, не можна. Документи кримінальної справи не є у відкритому доступі, — відрізала Ліве, але потім завагалася, обернула теку на сто вісімдесят градусів і підсунула ближче до мене. — Я перевірю інші джерела, пошукаю її близьких. Не хотілось би отримати на горіхи від Маркюссена, якщо можна цього уникнути.

Вона відвернулася до ноутбука в кутку письмового стола, увійшла в мережу й почала клацати клавішами. Я ж, тим часом, заходився читати.

Ліве мала рацію. Ленсманн, який прийняв заяву, не завдав собі клопоту вийти за межі своїх вузьких обов’язків. Зовсім неясно, що робила Раґнгільд Кюльсейд того фатального дня далекого 2005 року. Відомо лише, що після гостини в знайомої стояла й чекала на автобус, коли раптом поруч зупинилося авто, і водій запропонував її підвезти. Раґнгільд радо погодилася, швиденько сіла на переднє сидіння. Вона знала водія, знала, що він називався Юсефом і грав у музичному гурті, що він живе на одному з сусідніх хуторів, і хоч не була знайома з ним особисто, почувалася в безпеці.

А даремно.

Проїхавши трохи, Юсеф Мардал звернув у невеликий видолинок. Раґнгільд протестувала, але Юсеф лише збільшив швидкість, кажучи, що хоче їй щось показати. Вони доїхали до кінця ґрунтової дороги й зупинилися перед маленьким побіленим будиночком. Юсеф велів їй зайти досередини, а коли вона почала опиратися, пригрозив ножем; жінці довелося скоритись. Він завів її на другий поверх і зґвалтував на широкому ліжку. Зробивши своє діло, обійняв її зі спини, а за якийсь час — вона не пам’ятала, скільки так потривало, — узяв її ще раз.

— Я знаю, де це, — озвався я.

Ліве підвела на мене погляд з-поза ноутбука.

— Що саме?

— Хутір, де зґвалтували Раґнгільд. Я там був. На тому хуторі минуло дитинство Юсефа, я це точно знаю.

Ліве байдуже повела плечем.

— Вона не змогла детально описати місця злочину. Ніхто його й не шукав, а, отже, і не оглядав.

— Вони не зуміли знайти батьківського дому Юсефа Мардал а! Ти жартуєш?

— Мардал мав алібі, цього достатньо.

— Яке алібі?

— Його дружина сказала, що він увесь день був удома. Його друг, якщо я добре пригадую, теж підтвердив те саме. Але тепер це не так вже й важливо, — сказала вона, рішуче згортаючи теку в мене перед носом.

— Маєш рацію... Щось знайшла?

— Нічого.

— Тобто? Мав би ж бути хтось з рідних!

— Батьки Раґнгільд померли, коли вона була ще малою дитиною. Одиначка, неодружена, найближчі родички — дві тітки, які жили в Остланні. Глухий кут, одним словом.

Я встав зі стільця.

— Даруй, що забрав твій час.

— Пусте, однаково треба було все перевірити, — відповіла Ліве. — Давно мала б це зробити.

— Побачиш Едварда, переказуй вітання!

— Обов’язково! — Ліве всміхнулася мені бездоганно білозубою усмішкою. — Едвард казав, що ти нормальний фацет, хоч і перебуваєш по інший бік барикад...

Розділ 64

Від сонячних променів засяяли навколишні барви, ніби все місто пофарбували наново. Дівчата поскидали верхній одяг, хлопчиська розглядали їх крізь дорогі сонячні окуляри. То був один з тих днів, заради яких і живуть берґенці, мить, коли усвідомлюєш, що варто було витерпіти тривалі зимові дощі, але мене він не тішив.

З голови не йшли думки про щойно вичитане в документах; бачив перед собою злиденну халупу, де виріс Юсеф, тісний коридор, вузькі, вичовгані сходи на другий поверх, поплямлені, продавлені матраци на двоспальному ліжку.

Раґнгільд Кюльсейд, напевно, відразу здогадалася про близьку біду, коли Юсеф звернув з головної дороги й поїхав безлюдною долиною; мабуть, уже тоді зрозуміла, чим усе закінчиться. Чи боялася вона смерті? Вочевидь, так. Але пізніше, значно пізніше, вона більше, ніж смерті, боялася життя. Вона заслужила на більше, ніж легковажне ставлення, коли якомусь ленсманові закортіло піти шляхом меншого спротиву.

Я вчасно повернувся до контори, щоб встигнути на запланову на першу годину зустріч. У приймальній сиділи батько й син, обидва почувалися трохи скуто. Незвиклі до адвокатських кабінетів, вони не знали, як їм поводитися. Хлопець, який був за кермом злощасного авта, видався мені щонайбільше п’ятнадцятирічним. Він почервонів і потупив погляд, коли я подав йому руку.

— Розкажи, як усе трапилося, — попросив я.

Хлопчисько почав щось белькотіти про вечір, який назавжди змінив його життя.

— Що скажете, пане Бренне? — запитав батько, коли ми насилу продерлися крізь події того вечора. — Він же не навмисне... то