Той, хто вбиває - Кріс Тведт

— Несуттєво, — сказав Ярле Сейм. — Між нами вигідна угода.

Я випростався.

— Невже «no-cure-no-pay»[3]?

— Бренне, вам до цього немає діла! — застеріг Ельдар Ейнарсон.

— Тут криється якась каверза? — запитав Сейм.

— Тільки якщо в угоді є застереження, що в разі виграшу Ейнарсон одержить надзвичайно великий гонорар. Так прийнято в Штатах, але в Норвегії заборонено.

— О! Я цього не знав...

— Однак Ельдар має рацію, мені нема чого втручатися. А ось Асоціації адвокатів, навпаки...

Я кинув погляд на Ельдара Ейнарсона. Його натягнута усмішка нарешті зникла з обличчя.

— То я отримаю свій спадок? — запитав Адам Лід, коли ми вийшли на вулицю.

— Обов’язково! Залишилися деякі формальності.

— Ви ж мені допоможете?

— Звичайно. За оплату... Ти тепер багатий чоловік, Адаме!

Адам розтягнувся в усмішці, у верхній щелепі бракувало двох зубів.

— Я й не знав, що в нас зустріч з журналістом. Може, треба подзвонити й сказати, що ми не прийдемо?

— Я так і вчинив би, якби була домовленість.

До нього дійшло аж за кілька секунд.

— То ви блефували? Круто, хай йому біс!

— Вони намагалися обдурити тебе, а натомість ми їх надурили.

Я стояв, дивлячись услід Адамові, доки він хиткою ходою з характерним припаданням на коліна перетинав площу.

Адам Лід, зовсім скоро найбагатший наркоман Бергена.

Розділ 61

Два дні по тому я прямував з тюрми в центр міста, коли задзвонив телефон. Я вихопив його, навіть не дивлячись на дисплей.

— Раґнгільд! Раґнгільд Кюльсейд, — без ніякого попереднього вступу випалив у слухавку Сонцесяйний.

— Що-що?

— Хіба не ти питав мене про ім’я тієї жінки, яка заявила на Юсефа, звинуватила його в зґвалтуванні? То це вона...

— Дай мені кілька хвилин, я передзвоню.

На першому ж повороті я звернув з головної дороги, проминув дві дорожні розв’язки і знайшов місце, де можна зупинитися.

— Привіт! — сказав я у слухавку. — Вибач, саме їхав по шосе, не міг розмовляти. Мав зустріч в окружній тюрмі з одним клієнтом перед завтрашнім судом. Ось зараз стою на парковці перед ІКЕА.

— Не знаю, що гірше, ІКЕА чи тюрма, — відповів Сонцесяйний.

— Ми могли б засуджувати людей до п’яти років перебування в ІКЕА. Жорстоке було б покарання.

— Боюся, нас звинуватили б у порушенні прав людини!

Я засміявся.

— Точно! То як її звуть?

Він повторив, я записав.

— Чудово! Дякую, Карле Петтере!

— Мушу бігти, — сказав він і поклав слухавку.

Я сидів в авті. Довкола мене юрмилися родини з дітьми й молоді пари, які перебували на стадії побудови нової сім’ї; одні прямували до супермаркету, щоб наїстися донесхочу шведських фрикадельок, інші — додому, розпаковувати пласкі пачки і скручувати куплені меблі, які уподібнять їхні оселі до осель сусідів.

Я набрав у «ґуґлі» ім’я Раґнгільд Кюльсейд.

Пошук не дав жодного результату. Дивно... Я трохи подумав і знову зателефонував Сонцесяйному.

— Що не так, Мікаелю? — у його голосі вчувалося нетерпіння.

— Скажи, будь ласка, ім’я по літерах! Не можу знайти її в інтернеті.

Він сказав. Я записав усе правильно.

— А ти не міг би її розшукати, бо в «ґуґлі» такої нема?

— Навіть не проси! Я не використовую наші бази даних для задоволення інформаційного голоду адвокатів. Це незаконно.

— Дай тоді адресу! Напевно, ж у документах є адреса. І це не секретна інформація.

Сонцесяйний мовчав, але я чув, як на тому кінці шурхотів папір. За кілька секунд я вже мав адресу.

— Дякую!

— Більше мені не телефонуй, — сердито пробурчав він. — Не розумію, чому це ти вирішив, що можеш використовувати мене як свого приватного секретаря...

Раґнгільд Кюльсейд мешкала в сільському районі Ліннос. Я навіть не здивувався. Годі й полічити, скільки разів я за останні місяці проїжджав Нургордланнським мостом. Хоч автомобілів було багато, але найгірший час пік уже минув, і вони плавно пливли дорогою назустріч весняному вечору. Коли я під’їжджав до моста, з-поза хмар визирнуло сонце, і сіра поверхня фьорду заблищала в його променях.

Я трохи поблукав, кілька разів відкривав «ґугл-карту», щоб звіритися на місцевості. Звичайно, моє авто було оснащене навігаційною системою, але давно нею не користувався. Щоразу, як я її вмикав, улесливий жіночий голос посилав мене найкоротшим шляхом до Будьо, бозна-куди за полярне коло. Навігатор неможливо було зацікавити ніяким іншим пунктом призначення. Або Будьо, або нікуди не їдеш...

Нарешті я знайшов місцину, яку шукав. Нічим не примітний дім, вибраний з каталогу готових типових будинків вісімдесятих років. Я припаркувався на під’їзній доріжці, вийшов з авта. Охайне, доглянуте обійстя. У відчиненому гаражі виднівся старенький «вольво». Отже, вдома хтось є.

Жінка, яка відчинила двері, була така ж нічим непримітна, як і її дім. Років, мабуть, поза тридцять, темно-русяве волосся, окуляри. Трохи огрядна.

— Чого вам? — запитала вона не те щоб вороже, але й не надто приязно.

— Річ у тому... Мене звати Мікаель Бренне, — я подав руку.

Жінка завагалась, та, зрештою, відповіла коротким потиском.

— Малін Ольсен.

— Я шукаю Раґнгільд Кюльсейд.

Господиня дивно глянула на мене.

— Жартуєте?

Я нічого не второпав.

— Ні... Це ви?

Жінка засміялася уривчастим, скрипучим і зовсім невеселим сміхом.

— Ні, це не я. Просто... вибачте, але це просто абсурдно, що хтось через стільки років приходить і питає про Раґнгільд Кюльсейд. Розумієте... вона мертва.

— О! Даруйте! Вона була... ви її знали?

— Особисто не знала, але з часом ми довідалися, що тут трапилось.

З глибини помешкання долинув дівчачий голос, жінка обернулася.

— Зачекай, Еммо, я зайнята! — сердито крикнула вона й знову обернулася до мене. — Діти, що вдієш! А навіщо ви її шукаєте?

— Я — адвокат. Ідеться про давню справу. Що ви мали на увазі, кажучи, ніби з часом довідалися?

— Що вона наклала на себе руки, ясно.

— У цьому домі?

Жінка здригнулася.

— Ні, слава Богу! Якби тут, ми б відразу переїхали. Це сталося там, у лісі, за будинком, — вона кивнула великим пальцем за плече. — Її знайшли на галявині, повішену на гілляці. І ніхто, звісно, нам цього не повідомив, коли ми купували будинок.

— Зрозуміло, маклери зазвичай таке замовчують.

— От-от! — криво всміхнулася господиня.