Той, хто вбиває - Кріс Тведт

— Це вона, — стрепенулася Сюнне. — Мені вже час... Закладаюся, що ти радий нарешті мене позбутися...

Вона нахилилася, швиденько обійняла мене, ледь торкнувшись губами кутика мого рота, мовби метелик крильцем змахнув.

Я сидів у тиші, яка зависла після її від’їзду, поволі цмулив пиво й думав, що вона помилялася. Хай би жила в мене, скільки б хотіла...

Розділ 72

Я почув гупання сокири, щойно вийшов з авта.

Був липень. Сонце стояло високо в небі. Легкий пообідній бриз віяв через всю хату, надимаючи в вікнах вітрилами тонкі білі фіранки. Я обійшов будинок, простуючи на звук. Уже майже не кульгав. З-за рогу назустріч мені кинувся маленький чорний клубочок, мотляючи хвостиком і гаркаючи водночас. Я нахилився, почухав песика за вухом. Дав йому обнюхати свою руку.

Юсеф Мардал випростався.

— На місце! — суворо скомандував він і клацнув пальцями. — Лежати!

Песик миттю послухався і ліг біля його ніг.

Юсеф з оголеним торсом стояв під гарячим сонцем і рубав дрова. Навколо нього валялися біло-чорні березові ковбики.

— Бренне? — здивовано вигукнув він. — Яким вітром?

Мокрий від поту чуб звисав на очі, він різким рухом відгорнув його набік.

— Я хотів тобі дещо сказати.

— Цікаво...

Юсеф потягнувся у затінок по пляшку води, відпив ковток. Я уперше бачив його без сорочки. Темна засмага, жилястий торс. А я вже давно втратив форму, гірко подумалось мені. Татуювання на блискучому від поту тілі оживало від кожного його руху.

— То що там маєш казати? — нетерпляче запитав він, бо я щось задовго мовчав.

— Я знаю, що ти вбив Геллє.

Юсеф здивовано глянув на мене й голосно зареготав.

— Це ж як тобі таке на думку спало, пане адвокате? Наскільки пам’ятаю, я сидів у Берґенській окружній тюрмі, коли вона померла. Краще алібі важко придумати. А все завдяки тобі і твоїй неоковирній роботі, смію нагадати.

— Звичайно, я знаю, що не ти сам побив її до непритомності й зав’язав мотузку на шиї. Це зробила Юдіт, але вина твоя. Юдіт лише була інструментом у твоїх руках. Це однаково, ніби ти сам пустив у хід ножа чи револьвера.

Юсеф далі потішався з мене, але в його очах майнув холод, він ніби прицінювався до мене.

— У тебе багата фантазія, Бренне, однак я не мав нічого супроти Геллє. Вона мені навіть подобалася.

— Настільки подобалася, що ти аж її зґвалтував...

Юсеф скривив у зневажливій посмішці кутик рота.

— Суть у тому, що вона була спрагла жорсткого сексу зі справжнім мужчиною. Я трахав її, і вона мліла від задоволення. А потім, мабуть, через тебе її замучило сумління, і вона обмовила мене, звинувативши в зґвалтуванні. Таке буває у світі на кожному кроці.

Його слова проходили мені повз вуха. Вони вже не ранили, бо я переконав себе, що Геллє кохала мене так само, як я її; між нами були щирі почуття, які цей чоловік зруйнував. Я не хотів і ніколи не захочу знати, чи так все було насправді Це вже не має значення Я зробив вибір. Юсеф Мардал ніколи більше не посміє отруїти мої думки.

Можливо, він збагнув, що я став опірний до його провокацій, і різко змінив тему.

— А з Барбарою тоді як? — запитав він. — Теж намовив Юдіт її убити?

Я похитав головою.

— Ні, боюся, ти навіть не знав, що Юдіт вчинила вбивство. Аж згодом збагнув... Усе було, як сказала Юдіт, — звичайне вбивство з ревнощів. Вона простежила за тобою і задушила в стані афекту. Одного вона не змогла передбачити — що тебе звинуватять у вбивстві Барбари. Безпорадною спробою надати тобі алібі вона хотіла врятувати ситуацію, яка несподівано стала катастрофічною.

Трохи подумавши, Юсеф, видно, вирішив, що не буде біди, якщо він зі мною погодиться, тому ствердно кивнув.

— Юдіт бувала імпульсивною. Не завжди думала про наслідки своєї поведінки.

— Гадаю, вона розповіла, що вбила Барбару, коли відвідувала тебе в тюрмі після ухвали вироку.

Юсеф мовчав, а я повів далі.

— Мабуть, тобі це не дуже сподобалося. Ти, напевно, розлютився. Може, навіть хотів змусити її зізнатися або застрашити, щоб мовчала — не знаю... Та й яке це тепер має значення. Але тобі спала на думку краща ідея. Ти змусив Юдіт вчинити нове вбивство, ідентичне першому. Ти був свято переконаний, що в такому разі я тебе точно визволю. Обравши за жертву Геллє Мьорк, ти знімав з себе підозру в зґвалтуванні Барбари.

— І ти віриш, що Юдіт убила, бо я її про це попросив? — зареготав Юсеф.

— Так! Я певний, що Юдіт готова була виконати будь-яке твоє прохання, лиш би ти її не покинув. Довгі роки вона не знала в своєму житті нікого, крім тебе. Через тебе покинула музичну кар’єру, ніде не працювала, не мала друзів і майже не мала родичів. Ти гордував нею, обманював, використовував, але вона мала лишень тебе.

— Усе це притягнене за вуха, забагато теорії, — сказав Юсеф. — Скажи мені — за умови, що все, що ти сказав, має хоч трохи спільного з дійсністю — чи можна мене в такому випадку засудити за вбивство? Мені просто цікаво... «Спричинився до смерті іншої людини» — хіба не так написано в статті 233 кримінального кодексу?

— Я вже казав, Юдіт була інструментом, а ти — вбивцею. Тебе принаймні засудили б за співучасть, можливо, як замовника вбивства, але в цьому конкретному випадку — це майже одне й те ж. Покарання було б однакове. Якби реально можна було довести взаємозв’язок...

Юсеф усміхнувся.

— Але довести нереально, так?

— На жаль... Бо Юдіт мертва.

— Отож, — сказав він. — Тепер ще бракувало, щоб ти звинуватив мене в її убивстві.

— Гадаю, так воно й було...

Юсеф голосно засміявся.

— Дурня! Ти ж був там і сам бачив, як Рікард Гарріс зніс їй пів голови.

— Бачив... Гарріс сказав, що вистрелить, він кричав, тримаючи рушницю за два метри від Юдіт, і все ж ти кинувся на нього. Це ж було ясно, що ти нізащо не встигнеш звалити його до пострілу. Нізащо! Я думаю, ти це розумів, ти розраховував, що він вистрілить. Лише Юдіт могла викрити тебе...

Я переніс вагу на другу ногу. Поранена знов озвалася