На межі бажання - Адалін Черно

Мотоцикл заводиться з жахливим ревом, який, здається, чути на всю околицю. Руслан виїжджає повільно, і я наважуюсь розплющити очі. Даремно, треба сказати, тому що це страшно до жаху. Я дивлюся на землю й миттю заплющую очі, тому що мені здається, що зараз я впаду.

Коли швидкість збільшується, я вчіплююся в Руслана сильніше. Боюся уявити, що буде, якщо якась кішка злякається й вибіжить на дорогу. Жоден захист нас не врятує. Насправді розумію, що їдемо ми повільно, але це не скасовує того факту, що мені до жаху страшно.

Незабаром я розумію, що швидкість ми більше не збільшуємо й роблю спробу розплющити очі ще раз. Тепер усе виглядає не так страшно й навіть заворожливо. Навколо темно, дорогу підсвічує лише світло фар байка, я міцно притиснута до Руслана, адреналін у крові зашкалює. Я відчуваю, що Руслан трохи збільшує швидкість, бачу це по деревах та будинках, які швидко проносяться повз нас.

Нарешті, ми зупиняємося біля якоїсь гори. Руслан знімає шолом, я злажу з байка першою і роблю те ж саме.

— Йдемо, тут гарно.

Руслан бере мене за руку й веде на гору, біля якої ми зупинилися. Піднявшись на вершину, я охаю, тому що внизу річка, прихована від цікавих очей проїжджих. Місяць рівною смугою відбивається в річці, і я завмираю. Заворожено спостерігаю за блиском води під місячним сяйвом, за її повільним рухом, чую тихий плескіт риби.

— Подобається?

— Тут неймовірно, — зізнаюся. — Так… заворожує.

— Я був тут влітку. Ми відпочивали з друзями, купалися. Захотілося приїхати сюди зараз.

— Спустимося?

— Так, ходімо, — він тягне мене за собою вниз, але я зупиняюся й запитую:

— А мотоцикл?

— Повір, він нікуди не подінеться, — з усмішкою вимовляє Руслан. — В мене ключі, а на ньому сигналізація. Та і хто з тутешніх на ньому поїде?

Я погоджуюся і, схопившись за руку Руслана, спускаюся з ним вниз. Тут обладнаний пляж. Тут прибрано й чисто, немає ні сміття, нічого, а ще тут тихо й безлюдно. Так спокійно, що ледве ми спускаємося, я відразу сідаю на пісок і підтискаю під себе ноги. Звідси не хочеться йти, усі думки кудись зникають, залишаюся тільки я, Руслан і тиша, яка огортає нас.

Знімаю захист із плечей і відкладаю його вбік, відкидаюся на спину і лягаю на пісок. Прохолода приємно огортає спину, але це раптом стає неважливим. Я забуваю про все, що сталося. Просто милуюся зірками, вдихаю аромат вечірньої річки й видихаю із шумом.

Руслан нависає зверху, впирається ліктем об пісок і дивиться на мене так зацікавлено й палко, що я злегка ніяковію й червонію під його поглядом.

— Ти вродлива, — тихо шепоче він і тягнеться за поцілунком.

***

Любі мої, сьогодні я розмістила ще одну новинку. Всіх, кому сподобалась моя творчість запрошую до роману 

Обіцяю бути твоєю

Він мріяв про неї з університету, проте вона його навіть не помічала. Минули роки, Богдан дуже змінився. Тепер він успішний бізнесмен, а вона жінка, яка втратила себе у шлюбі. Їхня зустріч була випадковістю. Помилкою.

Але виявилося, що він не може її відпустити, а їй потрібен такий, як він: сильний, мужній, ладний на все заради тієї самої жінки. Проте щастя близько лише тоді, коли немає нікого, хто хотів би стати на заваді...