Майбутній мій - Юлія Бонд

46

Олег

– Звіру, діємо за планом. Добре? Не думай дивувати, поки не заберемо Марійку.

Звір відкидається на спинку сидіння, прикриває очі долонею. Безжально тре обличчя, шумно дихаючи. Він дивиться перед собою відчуженим поглядом, не слухаючи мене. Я тягнусь до його плеча, штовхаю рукою.

– Гей, ти мене чув?

– Чув. Думаю просто.

– Про що думаєш?

– Про Машу. Про кого ще ж можу думати?

– Я теж думаю про неї. – Вимовляю вголос, хоча Звір мене знову не слухає. Він поринає у свої думки, посилаючи напружені імпульси.

Все буде добре. Ми заберемо крихітку.

Ми під'їжджаємо до п'ятачка біля старої покинутої стоянки за містом. Надворі темно, лише яскраві фари машин і гул моторів говорять про те, що ми прибули другим.

Я відчиняю в тачці двері й озираюся. Звір виходить з іншого боку, і теж озирається. Ми одночасно підходимо до “Rover”, рівняючись з покидьками Сліпого. Віддані пси стискають у руках автомати, готові будь-якої миті спустити чергу. Я посміхаюся, знаючи, що за нашою спиною стоять такі ж бійці, яким тільки дай волю і вони рознесуть тут все вщент не тільки з автоматів.

– Я дивлюся, не сильно ви поспішаєте, шановні, – озивається Сліпий. – Папери привезли?

Звір кидає погляд і я, відповідаю йому хитанням.

– Привезли. Відпусти дівчину, – я весь час тримаю руку на пульсі, готовий будь-якої миті прострілити лоб старому хрону.

– Звісно. Відпущу, – посміхається Сліпий. – Але спершу документи. Мені треба бачити реальні накладні.

– Ти за кого нас маєш? Ми тобі не биндюжники з Молдаванки. Де моя донька? – Звір поривається вперед, стискаючи від злості руки в кулаки.

– Охолонь, – хапаю друга за зап'ястя, закликаючи вгамувати свої таланти.

Сліпий спостерігає за нами збоку, криво посміхаючись. Він щось не домовляє, а можливо навіть тягне гуму.

– Маша не в машині, так? – Старий чорт змінюється в обличчі, коли я ставлю питання в лоба.

– Ні. Ти нас вважаєш за лохів? – У діалог втручається Князь, кого я з таким же задоволенням гримну, як і старого хрону, коли настане час.

– Вона жива? Здорова?

– Жива, здорова. Не бійся. Я скажу тобі адресу, коли передаси документи. У повідомленні вишлю. – Каже покидьок, сяючи хижим поглядом. Я відчуваю брехню, і це зносить мені дах.

– Що? – Зриваюся з місця, долаючи дистанцію за лічені секунди.

Накидаюся на Князя, встромляючи пальці в його горлянку. Стискаю лещата, безжально здавлюючи кадик, поки виродок не починає голосно хрипіти.

– Суко, якщо ти з нею щось зробив, то я тебе в асфальт закочу, – з мене плеще жовч.

Я ігнорую звук запобіжників гармат та застережливі погляди бійців Сліпого. Хай тільки спробують сунутися. Я сильніше стискаю шию Князя, поки мені в ребра не впирається холодний метал. Ніж.

– Відпусти його, Соколе, – втручається Сліпий. – Нам не потрібна бійка на порожньому місці. Маша жива.

– Олегу, відпусти, – Звір торкається мого плеча, намагаючись привести до тями.

– Ми з тобою ще не закінчили, – я розтискаю лещата пальців на шиї Князя і намагаюся відійти вбік.

Вже роблю крок, як у живіт врізається холодний метал, розрізаючи шкіряну куртку. Я моментально реагую, наносячи потужний аперкот правою рукою по щелепі Князя. Покидьок не очікує реакції й випускає ніж із пальців. Далі мене накриває пеленою люті. Я не розумію, куди б'ю Князя. Просто б'ю його кулаками, поки він не падає на коліна, хапаючись за живіт.

– Соколе, зупинись. Досить, – лунає крик Звіра.

А мені похуй на крики.

Я бачу криву посмішку на морді цього покидька, який посміхаючись, схожий на психа. Звучить поодинокий постріл, що розриває тишу, і тоді я приходжу до тями. Насамкінець схиляюся над Князем, щоб штовхнути та непомітно запихаю в його куртку трекер, що відстежує.

– Соколе, відійди від нього, інакше сьогодні ляже багато хлопців з двох боків, воно тобі треба? – Сліпий робить крок назустріч, тицяє в мене стволом.

– Воно мені не треба, Сліпий, але я таки хочу бути впевненим, що ти не розводиш нас, як останніх лохів. Я не віддам тобі документи та навіть зупиню транспортування вантажу будь-якої миті, поки не побачу Машу.

– Добре, – Сліпий ховає гармату за пояс і тягнеться до свого мобільного. Когось набирає по відеозв'язку, а потім тицяє мені телефон. – Дивись. Бачиш? Жива.

– Де вона? Чому вона лежить із заплющеними очима?

– Спить. Чотири години ночі.

– Ти мені зараз брешеш! – Я стискаю кулаки, стримуючи свої пориви як можу. Потрібно триматися плану та не відходити від нього.

– Ні. Вона справді спить.

Я хитаю, сподіваючись, що старий хрін говорить правду. Принаймні у нього немає приводу вбивати Машу. Сліпий надто хоче Одесу і без мене йому не розрулити ситуацію.

Ми передаємо папери та роз'їжджаємось у різні боки. Через п'ять хвилин, як і обіцяв Сліпий, на мій телефон надходить адреса "Клініка святої Катерини".

– Блядь. Машка в лікарні. Я так і знав, що нам брешуть, – я показую Звірю адресу і спостерігаю, як у того грають жовна на вилицях.

– Грохну. Сука. Сьогодні ж, – кричить Звір.

– Стривай. Потрібно дочекатись, куди приведе трекер. І тим більше спочатку ми повинні забрати Марічку, а тільки потім усіх валити.

– Соколе, ми розділимося. Ти поїдеш за Марією, а я за Сліпим. Як забереш нашу дівчинку, дай відмашку. Добре?

– Домовилися, – у серці щемить після дивної фрази "наша дівчинка". Чи означає це, що Звір змирився зі своїм недолугим зятем, тобто мною?

– Олегу, – кличе друг, вириваючи мене з роздумів. – Тебе треба перев'язати. Живіт.

Опускаю погляд на сорочку. Чорт. Покидьок таки порізав мене, але я був у такій агонії злості, що зовсім забув про ножове поранення.

– Не турбуйся. До весілля загоїться, – посміхаюся і тягнуся до дверної ручки, коли автомобіль зупиняється.

– Не хвилююсь. Заживе. Але все одно перев'яжи. Не лякай мишеня своїм виглядом, – підморгує мені Звір, широко посміхаючись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно