Майбутній мій - Юлія Бонд

44

Олег

Вдаривши кулаком по столу, скидаю всі папери на підлогу. Погляд падає на крісло. Хапаюся за нього і б’ю о підлогу, ламаючи меблі. Я задихаюся від злості. Перед очима горить лише червоний колір. Колір люті та спраги вбивати.

– Дідько... – лаюся вголос, вкарбовуючи кулак у стіну.

Хапаю з підлоги піджак і виходжу з кабінету. Біжу сходами, ігноруючи здивовані погляди співробітників. Похуй, що вони собі гадають. Кров на руках, сорочка навстіж – це мене взагалі не хвилює. Стрибаю до “Геліка”. Всю дорогу тисну педаль газу в підлогу.

Сука...

Є два варіанти, і обидва мені не підходять. Якщо Машу забрав Звір, то я розв'яжу цю проблему прямо зараз, а якщо Сліпий, то доведеться влаштувати дев'яності, а я так хотів забути про минуле життя.

Зупиняю машину біля будинку Звіра. Вилітаю з тачки й просто вриваюся у двір, відштовхуючи охорону убік.

– Олегу Миколайовичу, вам заборонили з'являтися в цьому будинку. Прошу залишити територію, – я підіймаю погляд на відданого пса.

– Іди з дороги або голову знесу прямо зараз, – ціжу через зуби.

У охоронця вистачає мізків не вступати зі мною в суперечку. Він мовчки відходить убік, а я просто біжу до хати. Різко смикаю двері на себе та опиняюся всередині. На порозі мене зустрічає хатня робітниця і з переляканим обличчям показує на другий поверх, кабінет Звіра.

– Де Маша? – Я накидаюся на Звіра, хапаючи за комір сорочки.

– Ти з глузду з’їхав? – Звір штовхає мене в плече, послаблюючи лещата.

– Що ти твориш? – кричу я. З мене плеще злість. Я не контролюю себе, втративши самовладання.

– Сядь. Заспокойся. Що трапилося? – Звір штовхає переді мною стілець, закликаючи сісти. Я відкидаю його ногою і підходжу до столу. Впираюся долонями в стільницю, заплющуючи очі.

– Піздець ... – Мені зносить дах. Я кричу, надриваючи зв'язки. – Сліпий забрав Машу.

– Що?

– Ти глухий? Я сказав, Маша зникла і, якщо ти ще не знаєш, значить – це справа рук старого хрону.

Звір змінюється в обличчі. Спочатку блідніє, потім тягнеться до коміра на сорочці й послаблює його, розстібаючи ґудзики.

– Соколе, я довірив тобі найдорожче, що в мене є, а зараз ти мені кажеш, що впустив мою Машу?

– Виходить, так, – прикладаю пальці до скронь і розтираю їх, намагаючись відновити здоровий глузд.

– Тобто, виходить так? Сука! – Зривається Звір. – А сина свого ти теж проґавив? Чи таке щастя дісталося лише моїй дочці?

– Ні, Макс у Нью-Йорку у колишньої.

– Молодець! Свого сина якомога далі відправив, а мою Машку на передову?

– Все не так. Її пропустили мої хлопці.

– Та мені похуй на твоїх хлопців, зрозумів? Я з тебе питаю. Маша залишилася з тобою! От скажи, мені знову набити тобі пику, га?

– Не допоможе. Машку не повернеш цим.

– Не повернеш, суко! Якби не ти, її взагалі не довелося б повертати, – Звір з розмаху стукає кулаком по столу, а потім тягнеться до мобільного.

Набирає чийсь номер, а я завмираю на місці, очікуючи на подальший хід розвитку подій.

– Зібрати всіх. За годину чекаю на сходку.

– Я наберу Сліпого, – Звір зупиняє мене, хапаючи за грудки.

– Набереш? Так він цього й чекає. Ми нікого не набиратимемо. Просто знесемо голову цьому старому чорту і все.

– Не можна. В нього наша Маша. Головою думай, Звіре, а не дупою.

– Що ти пропонуєш? – Звір вдивляється в моє обличчя, мружиться.

– Пропоную погодитись на його умови.

– Прогнати наркоту?

– Одного разу, а потім усіх повалити.

– Ти розумієш, що це буде наша з тобою остання спільна справа?

– Розумію, – серце зрадницьки стискається всередині.

Я розумію. Розумію, що маю зробити потім, але я цього не хочу. Я не зможу її відпустити.

– Ти розлучаєшся з Марією, як тільки ми забираємо її у Сліпого, домовилися? – Звір простягає мені руку, але я не поспішаю її тиснути.

– Вона не переживе цього, Звірю. Твоя Марічка дуже кохає мене. Наше розлучення зламає їй психіку.

– Та мені похуй на її психіку. Головне, вона житиме. Ти тепер розумієш, чому я був проти ваших стосунків? Наше з тобою місце існування – занадто небезпечне для вісімнадцятирічної дівчинки. Поки Маша жила у столиці, і ніхто не знав про її існування, я був спокійний за життя дочки, але зараз...

– Я розумію, Звірю. Все розумію. Але я не хочу розлучатися з твоєю дівчинкою. Я зробив їй пропозицію і вона погодилася. У нас все дуже серйозно.

Звір не продовжує діалог, лише посміхається у відповідь. Він відходить до бару та дістає пляшку віскі. Розливає по двох келихах, пропонуючи мені випити. Я мовчки тягну міцну рідину, що обпалює горло.

– Соколе – ти не той чоловік, якому я б віддав свою дочку. Окрім кулі в лоба, їй нічого не світить у майбутньому. Якщо ти любиш Машу по-справжньому, то відпустиш її.

– Я не зможу, – голосно зітхаю, відчуваючи справжню отруту в легенях.

– Зможеш, якщо кохаєш мою дочку по-справжньому, то зможеш. Відпусти мою дівчинку у звичайне життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно