Майбутній мій - Юлія Бонд

Марія

– Олегу, ну чому вони всі проти нас? Хіба кохати – це злочин? – Запитую я, обробляючи рани на обличчі коханого, коли ми залишаємося наодинці.

Батько кулею вилетів із дому, ледь не знісши двері. Ідучи, лаявся добірними матом, майже проклинаючи. Такого злого тата я ніколи не бачила раніше.

– Марічко, не думай про це. Нічого вже не змінити. Завжди знайдуться супротивники у будь-якій справі, – Олег намагається посміхатися, але в нього це погано виходить. Кожен рух м'язів на обличчі викликають у нього біль, чому він помітно кривиться.

– Чого ти посміхаєшся? Батько надавав тобі тумаків, а ти посміхаєшся.

– Посміхаюся, але не з цієї причини.

– Тоді чому? – Олег тягнеться рукою до моїх пальців, відбирає вату. Хапає за талію і змушує сісти до нього на коліна.

– Я посміхаюся, бо ти лишилась зі мною. Твій батько стільки херні наговорив.

– Він може. Але, гадаю, дещо було правдою.

– Те, що ти переспала зі мною в день весілля батька, аби помститися йому? Я це знаю. Але ж потім все було по-іншому. Так?

– Так, – хитаю я, зариваючись пальцями у волоссі Олега на потилиці. – Тоді я тобі теж дещо скажу.

– Скажи.

– Я знаю, що ти був першим коханням у моєї тітки, – Олег напружується.

– Ніна сказала?

– Так. Ще вона сказала, що ти змусив її зробити аборт, коли їй було сімнадцять років. Через невдалий аборт вона залишилася бездітною. Ти зламав життя моїй тітці?

– Ні. Маріє, все було не зовсім так. Тоді мені теж було сімнадцять років. А робити аборт я нікого не примушував. Просто сказав, що ніколи на ній не одружуся, бо не кохаю.

– Знаєш, а вона так і не вийшла заміж. Тебе все життя кохала, можливо, досі кохає.

– Це не мої проблеми, дівчинко, – остання фраза відзивається пронизливим болем у серці.

Так, я знаю, що чоловіки не такі чуттєві натури, як жінки, але все ж таки. Хіба можна бути байдужим до людини, яка тебе кохає? Невже прояв співчуття та милосердя – доля лише слабкої статі?

– Машко, не ображайся на мене. Добре?

– Я не ображаюся. Я просто думала, що ти проявиш хоч трохи жалості.

– Жалості? Маріє, ти точно не звела мене до лику святих? – Олег здивовано підіймає брови, заглядаючи у мої очі.

– Ні. Не хвилюйся. Корону і таке інше я на тебе не одягала.

– Добре, бо я дуже жорстка людина і мене не турбують проблеми інших людей.

– А щодо мене?

– А що щодо тебе?

– Мої проблеми тебе хвилюють? – Невпевнено простягаю я, боячись почути негативну відповідь.

– Тарновська, ти – моя фатальна жінка. Ти знесла мені дах із першої зустрічі. Як гадаєш, мене хвилюють твої проблеми?

– Не знаю.

– Брехуха, – сміється Олег, притискаючи моє тіло до себе. – Знаєш. Маріє. Ти давно вже зрозуміла, яку отримала владу наді мною: спочатку над моїм тілом, потім серцем, а тепер розумом. Твої проблеми – це мої проблеми. Твої перемоги – мої перемоги. Твоє життя – моє життя.

– Філософствуєш? – Усміхаюся, відчуваючи, як серце наповнюється радістю. Таких слів мені ніхто ніколи не говорив.

– Типу того. А взагалі я приготував сніданок, але твій батько зіпсував усю романтику.

Кидаю погляд на підлогу. Омлет, шинка, сік, чай. Олег справді хотів здивувати мене сніданком.

– Думаю, у тебе буде можливість організувати мені романтику.

– Ти цього хочеш? Хочеш романтику? – Олег вичікувально дивиться на мене.

– Хочу. Організуєш?

– Для тебе, Тарновська, хоч зірку з неба.

– Але зірки дарувати я не прошу, а от якось зі мною потанцювати чи сходити в кіно – дуже навіть хочу.

– Хочеш сидіти на задньому ряду у кінотеатрі та цілуватися? – Олег стримує в собі порив розсміятися, але я легко штовхаю його в груди, і ми сміємось разом.

– Хочу. І попкорн також хочу.

– Окей. Прийнято. Буде тобі романтика, крихітко.

***

Я залишилася жити в Олега. Перші три дні ми не виходили з дому, повністю зосередившись одне в одному. Ми гуляли у дворі, тримаючись за руки й переплітаючи пальці у замок. Смажили на мангалі м'ясо та рибу. Грілися під останніми сонячними променями, вмостившись на пледі на траві. Олег катав мене дивним велосипедом, який знайшов у підвалі будинку. А ще, якось увечері, Сокіл притягнув гітару та влаштував справжній концерт. Я чула у його виконанні відомі хіти й не могла надихатися щастям, яке повністю полонило серце. Олег розкривався переді мною з іншого боку. З того боку, про існування якого я й мріяти не могла. Він подарував мені незабутні години, про які я обов'язково згадуватиму протягом усього життя.

Цього вечора я сиджу біля каміна, дивлячись на вогнище. На душі так легко та спокійно, що я дозволяю собі мріяти про майбутнє.

– Марічко, у мене є плани щодо цього вечора.

Обертаюся на голос Олега і посміхаюся, коли він підходить до мене зі спини, а потім опускається на м'який килим перед каміном.

– Ти поїдеш зі мною до міста? – Олег охоплює руками мою талію, а я спираюся на його груди.

– Поїду.

– Тоді біжи у кімнату одягатися. У тебе є одна година.

– Що я маю одягнути?

– Одяг, – усміхається Олег.

– Дуже смішно. А якщо серйозно?

– А якщо серйозно, то я хочу запросити тебе до ресторану.

Я нагороджую Олега теплим поглядом і цілую в щоку, перш ніж піти. Проходжу до кімнати. Поспіхом збираюся. Синє плаття в підлогу з відкритою спиною сидить на моїй фігурі ідеально. Я випрямляю волосся праскою, залишаючи його лежати віялом на моїх плечах. Роблю непомітний макіяж, акцентуючи на губах, завдавши червоної помади. Усміхаюся своєму зображенню в дзеркалі та виходжу зі спальні, передчуваючи реакцію Олега.

Олег зустрічає мене на першому поверсі, спираючись рукою на поручні на сходах. Поки я спускаюся сходами, коханий точно не дихає. Спочатку він спрямовує свій погляд на мої стегна, а потім на моє обличчя. Він мило посміхається, роблячи кроки назустріч.