Майбутній мій - Юлія Бонд

– Ой, та годі вам уже, – усміхається Машка, спостерігаючи за нашою черговою словесною суперечкою. – Не набридло одне й те саме ялозити? Вдома за склянкою віскі розберетеся.

– Я можу поїхати з вами, доню? – Звір кидає погляд на Машку, а потім на мене. Я відповідаю хитанням, забираю з рук медсестри сина та передаю Звірю.

– Потрібно, друже. Без тебе не було б такої великої родини Соколовських. Ось тобі спадкоємця довіряю. Донесеш до машини?

– Ображаєш. Звісно, ​​донесу. До речі, як ви вирішили назвати дітей?

– Рая та Костик, – озивається Машка.

– Та невже? – Звір здивовано веде бровами, а потім не стримує своїх емоцій та широко посміхається.

Друг схиляється над моїм сином і тихо шепоче:

– Ну що тезка, Костянтине Олеговичу, будеш дружити зі своїм дідом?

– Тату, як гадаєш, мама була б рада стати бабусею? – Марійка заглядає в очі батька, помітно хмурячись. Так завжди відбувається, коли дівчинка згадує про Раю, свою маму.

– Маріє, мама була б на сьомому небі від щастя. Найдорожче, що можуть подарувати батькові його діти – це онуки.

Маша хитає у відповідь і бере мене під руку, коли я несу нашу маленьку доньку до машини, слідуючи за Звіром.

01.01.2020