Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

— Але жодної органічної частки так і не знайшли.

— Існує тисяча способів знищити й стерти всі сліди.

— Припустимо. Але чому він потім хизувався жертвами?

Корсо вже міркував над цим:

— Тепер він не кидається вбивати інстинктивно, як дикий звір — живопис ушляхетнив його божевільні нахили.

— Поясніть.

— На вбивство останніх жертв його надихнули картини Ґойї. У такий спосіб він віддав шану, присвятив їм свої твори.

Тюреж схопив клішню краба і з хрускотом її зламав, аж сік на стелю бризнув.

— А Марко Ґварніері? Навіщо він сховав тіло?

Він і над цим довгенько метикував.

— Не ховав він його.

— Прошу?

— Занурив у воду, щоб якось урізноманітнити низку злочинів. Навмисно чекав, аби рибалка його побачив посеред моря, поблизу Блекпула. Ми за ним тижнями бігали, але на жоден слід так і не натрапили. Повірте мені: якби Собєскі хотів, біля Чорної Леді ніхто б його й не помітив.

Тюреж промовчав. Нахилився над тарілкою, його губи виблискували олією та оцтом — очевидно, він був згідним зі словами Корсо, ба навіть знав наперед, що той скаже.

Стефан почав закипати: він терпіти не міг ходити коло та навколо.

— Пане суддя, навіщо ви запросили мене сюди? Я щойно повернувся з відпустки й навряд чи додам щось нове до висновків, які вже виклав вам письмово…

— Хотів лише пересвідчитися, чи ви стоїте на міцному ґрунті.

— В якому сенсі?

— Під час процесу мені доведеться викликати вас до суду.

— Це не важко, я…

— Змагання легким не буде, повірте.

— З таким досьє?

Тюреж покопирсався в останніх мушлях, ніби зголодніла чайка на березі моря під час відпливу.

— Собєскі змінив адвоката.

— На здоров’я. Хто б там його не захищав, йому амба.

— Він узяв собі Клаудію Мюллер.

— Вперше чую про таку.

— Дивно. Найкращий криміналіст у Парижі.

— То що?

Суддя злапав останню устрицю, яка втекла від нападу. Ласо поглянув на соковите мокротиння, що виблискувало на внутрішній стулці молюска, наче натрапив на справжню перлину.

— То що? — повторив він його останні слова й з присвистом, ніби юшки сьорбнув, усмоктав сталево-сіре тільце. — Ця сучка з нас зробить відбивну.

Частина третя

63

Минув рік. Він позначився двома перемогами.

По-перше, Корсо домовився з Емілією про перемир’я. Барбі знадобилося лише три місяці, аби спіймати чималу здобич. У клубі «Очевидність» — вистава для обізнаних з використанням голок і просвердлюванням язика; відкриту рану в боці з вивернутими кишками оглядають не в реанімаційній залі якоїсь лікарні, а в підвалах усіма забутого моргу десь на кордоні з Бельгією; як бонус — добірна публіка навколо трупа. Міцно.

Як справжній професіонал Барбі попросила експертів підтвердити справжність електронних документів. Згодом вона опечатала USB-ключі й передала їх судовому виконавцеві. Міцно й залізобетонно.

З такими боєприпасами Корсо годі й дикого звіра боятися. Він запросив Емілію випити з ним келих вина в барі дорогого готелю — звичне місце для його колишньої. Вони попивали шампанське, хрускотіли смаженим мигдалем, а тоді він виклав перед нею на стіл світлини.

— І що я маю з цього вивести? — глухо спитала вона.

— Гаразд, я вуличний коп, хамувата скотина, але запросто можу відіслати ці знімки куди слід і знищити твою репутацію та кар’єру.

Саме в той час Емілія дуже активно долучилася до передвиборчої кампанії Емманюеля Макрона і вже кілька місяців була членом партії «Вперед!». У разі перемоги ідеального зятя (який одружується з тещею[86]) вона безперечно отримала б одну з найвищих посад, але за умови, що ніхто не дізнається про голки в язиці або вивернуті нутрощі.

— Твої вимоги?

— Полюбовне розлучення і спільна опіка над Таде.

Тепер у Корсо була перевага, тож він вирішив змінити тактику: слід поділити час порівну між матір’ю та батьком, адже важливо зважати на почуття сина й дати йому змогу спокійно вчитися. Проте він застеріг:

— Якщо довідаюся, що ти використовуєш його в своїх безсоромних забавах або змушуєш терпіти щонайменші тортури, я витягну з шухляди досьє, а тоді бачитимеш Таде не більш як півгодини щомісяця і лише в присутності працівника соціальної служби.

— Чому ж тобі з цього й не почати?

— Бо гадаю, що син тебе потребує, хай яка ти збоченка.

Він просунув знімки до картонної теки й усміхнувся:

— Думаю, все буде гаразд.

— А як ти піклуватимешся про Таде?

— Зміню роботу.

Він сподівався, що його обов’язково переведуть до ЦУБНОНЗ (Центрального управління боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів) усередині Головного управління судової поліції на вулиці Труа-Фонтано в Нантері.

— Вулиця у тебе в крові.

— Помиляєшся. Сенсом мого життя є Таде. Мушу взятися за розум.

Насамкінець вона поставила ще одне, останнє запитання, якого він очікував:

— У тебе хтось є?

Корсо згадав Міс Берет. Він бачився з нею не частіше, ніж зазвичай, але сама її присутність відігравала не останню роль у його житті.

— Так, — з викликом проказав він.

— Справді?

— Буде видно.

Емілія знову посміхалася й дещо презирливо на нього споглядала. Колишня — як амеба, навіть атомну війну переживе.

— Тобі ніколи не вдавалося надовго втримати поруч жінку.

— Мабуть, але мені вдасться втримати поруч сина.

Перед тим, як устати, Емілія взяла його келих і плюнула туди. Він навіть не образився — можливо, так і водиться в болгар. Зрештою, Корсо насправді не хотілося зараз пити за здоров’я жінки, що перетворила його минуле на кошмар.

За деякий час, коли вже наближалося примирення, він разом із Таде та Барбі подався до улюбленого ресторану маленького принца — «МакДональдс» поблизу Люксембурзького саду й Пантеону, що на бульварі Сен-Мішель, у V окрузі.

За мовчазною згодою Барбі стала хрещеною матір’ю Таде. Не в релігійному сенсі, а радше поліційному. Якщо малому загрожуватиме небезпека, вони за зброю братимуться вдвох.

Щастя ніколи не приходить саме.

Минув місяць — у лютому 2017-го Корсо отримав посаду в Головному управлінні судової поліції. Не керівника, звісно ж (ЦУБНОНЗ налічувало близько п’ятдесяти працівників, але обов’язків у нього побільшало, і його тепер вважали мало не третім чи другим номером на службі; Корсо не надто тішився, адже знову мав справу з наркотиками — якщо ти сам