Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
Подеколи його хтось повідомляв, зокрема Барбі, про те, як просувається справа Собєскі. Мішель Тюреж присвятив процесу більше восьми місяців: провели десятки допитів, організували декілька ставок віч-на-віч, безліч експертиз, обшуків, вилучень… Урешті-решт назбирали досьє заввишки аж до стелі, де вищезгаданого Філіппа Собєскі звинувачували у тяжких злочинах.
Хтивий художник уже не обурювався. Просто заперечував геть усе й чіплявся за своє алібі. Коли його спитали про Блекпул, він почав стверджувати, що провів ніч з якимось Джимом, англійським проститутом, але ніхто так і не знайшов його слідів. Згадали про сховок на вулиці Адрієна Лесена та знайдені там речові докази, і тоді він лише сказав, що його нібито навмисно «підставили» — бач, яка зворушлива простодушність!
Лінію захисту він вибудував досить міцну, тож суддя вважав, що слід перевірити список ворогів Собєскі, принаймні задля того, щоб під час процесу не трапилась якась прикра несподіванка. Сам список виявився довжелезним, як у відомій арії Дон Жуана, де перелічуються «тисяча три» перемоги волоцюги. За двадцять років тюрми Собєскі змусив себе поважати, але водночас чимало в’язнів його просто зненавиділи. Однак ніхто з них не здавався настільки хитрим або відважним, аби організувати вбивства лише для того, щоб очорнити колишнього ворога.
Зі свого боку Корсо поцікавився самою Клаудією Мюллер. Тюреж не збрехав: адвокатеса насправді вражала. Їй було тільки 36, але вона вже встигла прославитися в залах суду тим, що виграла низку процесів і добилася пом’якшення численних вироків для найзапекліших злочинців. У її поведінці було щось від філософа. Вона дала кілька інтерв’ю, у яких пояснила, що не лише бореться за права клієнтів, але й відстоює поняття справедливого суду, адже в очах закону кожний має право на якнайкращий захист. Корсо знав напам’ять такі промови: завдяки ним можна виправдати все й знову якнайшвидше викинути закоренілих покидьків на ринок праці. А вуличним копам потім доводиться пожинати плоди цієї людяності й наново затримувати рецидивістів.
Але найбільше його вразила зовнішність тридцятирічної красуні: струнка висока чорнявка з тонкими рисами обличчя, які начебто хтось вирізав сухою голкою[87]. Він роздивлявся її світлини, і його аж морозом обкидало від суміші грації й твердості, які вона випромінювала. «Надто гарна для тебе», — подумав Корсо.
Він не сумнівався лише в тому, що сам Тюреж побоюється Клаудії Мюллер, ніби якої венеричної хвороби: аж зі шкіри пнеться, вивчає всі темні деталі, якими вона згодом зможе скористатися; «облудниця» та й годі — саме так її називали судді та прокурори.
У квітні Корсо випадково зустрів Тюрежа в паризькому суді останньої інстанції. Вони побалакали, а тоді чиновник знову забідкався. Адвокатеса досі не озвучила, як вибудовуватиме захист, і ніхто не знав, що вона замислила. Суддя непокоївся й був певний, що вона виношувала якийсь хитромудрий та надійний план і до самого процесу навіть носа не покаже.
64
Процес над Філіппом Собєскі розпочався в понеділок 10 липня 2017 року.
Як будь-який хуліган, Корсо ненавидів паризький Палац правосуддя. Холод каміння та мармуру. Архітектурна претензійність. Високі стелі, довгі коридори, численні сходи… Прозорий натяк: «Ти слабший від нас». Влада моторошна, незбагненна, невблаганна, ладна будь-кого стерти на порох.
Суд останньої інстанції був схожий на храм, але Богом там і не пахло. Усім навіювалося, що в цьому місці панує вища, всесвітня інстанція, а насправді ж переодягнені службовці з рання до смеркання ладнали тут начебто справедливі вироки й призначали, мовляв, неупереджені покарання. Суцільна брехня: силу закону завжди послаблювали людські вади й помилки — ті самі, що спричинили злочини, які розглядалися в суді. Як казала Бомпар: «Недалеко котиться яблуко від яблуньки. А справедливість недалеко котиться від людської ницості».
Корсо завжди виконував роботу й не замислювався над доцільністю моралі: затримував винних, передавав судді якнайбільше козирів, але відтак… Залежно від того, чи мав обвинувачений достатньо грошей, аби оплатити послуги справді доброго адвоката, або, навпаки, не міг собі цього дозволити, остаточний вирок міг докорінно змінитися. Поліціянт навіть не здогадувався, що все залежить від здібностей одного добродія, або поганого настрою іншого, чи просто від того, що цього дня дощило…
Годі й згадувати про систему присяжних засідателів, що не знаються на справі, але саме тому їх і обрали. Це все одно, як побудувати швидкісний потяг, а потім кожний його рух звіряти з тим, що покаже гральний кубик, або з тим, що випаде на «камінь-ножиці-папір». Але вишенькою на торті була сама судова процедура. Щойно лунає якийсь недолугий вирок (нерідко просто через погане травлення або невдачі в ліжку з коханкою) — і похибка перетворюється на закон, а чиясь дурість переходить із процесу в процес, з одного покоління в інше…
Корсо вже звик не перейматися долею підозрюваних після самого арешту. По суті він нічим не відрізнявся від Собєскі: вважав себе самотнім, упевненим у своїій правоті борцем за справедливість. Але його вирок не виходив за межі розслідування. І його вже не цікавило, що відбувається далі.
На честь сумного художника Корсо вирішив зробити виняток зі свого правила. Намірився прослухати процес від початку до кінця, навіть попросив, аби йому дозволили відвідати всі обговорення (після того, як Стефана викликали до суду, він не мав права це робити без попереднього свідчення).
Як і торік, у липні Таде виїхав з матір’ю до Болгарії. Тож на кілька тижнів Корсо міг повернутися до старих демонів, наче наркоман, що, нарешті, дістав дозу героїну.
Разом з тими, хто виявив цікавість до процесу, він увійшов до зали судового засідання, і його пройняло морозом, наче хвору дитину. Мимоволі знову зачудувався. Усередині суд ще більше скидався на церкву. Дерев’яні лавки нагадували молитовні ослінчики. Поліровані дерев’яні двері — браму в будинку священика. Суддівські строї — сутани. І все довкола — зосередженість, стишені й шанобливі голоси — немов під час меси…
Спектакль лише починався. Надворі клацали спалахи — їхнє світло відбивалося на панельних стінах і стелях з розписаними кесонами[88]. Фотографи працювали ліктями, оператори шукали вдалий кут на вході до приміщення (під час дебатів знімати заборонено).
На лавах теж було неспокійно: глядачі перешіптувалися, витягували шиї. Стефан чув, як порипує дерев’яна долівка, відлунює каміння, шушукаються сусіди: здавалося, ніби крутяться колеса якогось темного й небезпечного механізму. Ось воно, правосуддя: плутані думки, численні здригання — на межі між страхом і нездоровою цікавістю.
