Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

Корсо скористався міркуваннями Жакмара:

— У в’язниці він міг змінитися. Навчитися панувати над собою. Підготувати план.

— Авжеж. І тому десять років чекав на те, щоб перейти до дії?

— Не забувайте, що в майстерні Собєскі виявили кров інших жінок.

Вона запитально розвела руками.

— А де ж трупи? — І продовжила, не дочекавшись відповіді: — Хай там що, а в тюрмі людина озлоблюється, дичавіє, але геть не ушляхетнюється. Флері — це вам не Оксфорд.

— А коли його називали «Суддею» у в’язниці? Уже тоді він знав, що таке тортури.

Клаудія Мюллер хитнула головою. Зблизька риси її обличчя здавалися різкішими, на германський штиб. Він десь читав, що вона австрійка за походженням.

— Я читала ваш рапорт. І знаю: ви впевнений, що він зациклився на покаранні.

— Не я вигадав йому прізвисько.

— Собєскі змушував співкамерників управлятися з гантелями, а відтак, натхненний картинами Ґойї, подався вбивати жінок і навіть їх не ґвалтував.

— Кажу ж вам, він міг змінитися.

— Ми говоримо про вбивцю, що місяцями вистежував жертви, вивчив їхнє життя до міліметра. А тоді знищив з нечуваною вигадливістю. Не надто схоже на стиль Філіппа Собєскі. Це покидьок, почвара, збоченець, авжеж. Але дівчат він не вбивав.

Корсо спробував її спровокувати:

— А Марко Ґварніері — теж не його стиль?

— Про це вбивство зараз не йдеться.

— Про нього обов’язково згадають.

— Сподіваюся. Тоді звинувачення насправді сяде маком. Собєскі навіть не має водійських прав, як же він міг украсти човен? Мусив тоді добряче пововтузитися з двигуном. У суді всі сміятимуться з вас.

Адвокатеса говорила з ним цілком доброзичливо. Він навіть не сподівався, що вона виявиться такою спокійною та лагідною. Гадав, що стикнеться з вибуховою фанатичкою.

— Але ви швидко забули про конкретні сліди. Про кров потерпілих. Відбитки. Частки ДНК. У гаражі на вулиці Адрієна Лесена повно переконливих доказів.

Вона схилилася над столом, і Корсо відчув аромат її парфумів. Він сором’язливо відхилився назад. Не годен був визначити, який це запах. Його більше зачарувала несподівана витівка з її боку: вона ніби розкривала для обіймів руки або радше крила. Вабила його до себе.

— Точно, — войовничо проказала вона, немов знайшла незаперечний доказ. — Я знищу вщент обвинувачення.

— Це ж не просто чиясь думка. Йдеться про наукову доказову базу.

Клаудія начебто замислилася над тим, куди їх завела розмова.

— Ми з вами порушили всі дозволи. Я не маю права вдаватися з вами в деталі.

— Не спиняйтеся на півдорозі. Ви вже забагато сказали, або ж навпаки — недостатньо.

Вона приречено зітхнула. Раптом він уявив, як п’ятнадцять років тому вона студенткою сиділа в одній із таких кав’ярень, смалила цигарки й годинами пристрасно сперечалася, обговорювала якісь утопічні ідеї. Він зовсім не сподівався, що вона виявиться не лише гарною та чарівною, але й шалено симпатичною.

— Ми доведемо, що це було зроблено кимось навмисно.

— Навмисно? — усміхнувся Корсо. — Невже? І ким?

— Ви навіть не шукали серед ворогів Собєскі.

— Не я, а Тюреж знайшов усіх, хто міг мати на нього зуба в буцегарні — і таких цілий вагон. Але жоден із них не здатен на складний злочин.

— Є й інші місця, не лише тюрма.

І відразу вона ніби пошкодувала про те, що сказала. Корсо немов побачив навколо неї тінь, якусь невизначену загрозу. Боже. Клаудія мала на руках якісь козирі, про які ніхто не здогадувався, справді суттєві козирі, що могли б уплинути на процес.

Вона блефує. Неможливо, щоб вони проґавили щось важливе. Ймовірно, Клаудія вибудує цілком і повністю нову теорію, запропонує іншого обвинувачуваного. Давній, як сам злочин, спосіб: збити з пантелику присяжних, посіяти сумнів і скористатися з того, що вони вагаються.

Він відповів надто жорстко, хоч як цього не хотів:

— Здогадуюся, що вам спало на думку, але ваші докази не допоможуть пошити присяжних у дурні. Усе це дешеві лівацькі методи: поширити дезу та ввести всіх в оману.

Клаудія аж змінилася на обличчі й ляснула долонею по столу.

— Я теж маю конкретні докази. Я вам ще добряче допечу!

Він уже відкрив рота, але вона не дала йому відповісти.

— Філіпп, тобто Собєскі, є жертвою. Жертвою тоталітарної системи, що ховається за ввічливою усмішкою добропорядного капіталізму. Жертвою чистого сумління буржуа, які вважають, що злочин залишає тавро на все життя. Жертвою таких копів, як ви, бо для вас «той, хто колись завинив, буде винним завжди».

Корсо усміхнувся. На якусь мить йому здалося, що вона ось-ось витягне на світ Божий якийсь факт, що вставить їм палиці в колеса, аж ні — її промова просто свідчила про упередженість. Богемна поціновувачка Дрейфуса[93] вважала свого клієнта жертвою заскнілого суспільства, що нікому не дозволяє піднятися після падіння.

— Вистава, кажете? Кортить упевнитися в цьому.

Він тішився з того, як пішла розмова. Йому було легше мати справу з незграбною лівачкою. Він таких бачив уже чимало.

Клаудія Мюллер жбурнула на стіл цілу жменю євро.

— Я не лише доведу, що все було влаштоване навмисно, але й назву ім’я організатора.

Корсо здвигнув бровою.

— Тобто…

— Справжнього вбивцю, — кинула вона, встала й притиснула торбинку до грудей. — Не переймайтеся. Він буде з нами в суді. Лише не забудьте після засідання його заарештувати.

67

— Ім’я, прізвище, посада.

Корсо знав, що має зазнати мук наступного дня, але ніяк не очікував опинитися першим у списку. Голова вибрав саме його, аби розпочати бал о 9-й ранку.

Поліціянт машинально відповів, заприсягнувся казати «правду й нічого, крім правди» та докладно виклав свою історію. Він усю ніч готував промову, підшукував нейтральні слова, намагався приховати численні порушення, яких припустився в розслідуванні.

Стефан почувався ні в сих ні в тих. З голови не виходило те, що сказала Клаудія. Чи знала вона щось надважливе? Може, вони пропустили найголовніше? Він і гадки не мав, про що йдеться.

Доповідь Корсо тривала півгодини. Ніхто його не переривав, не ставив запитань — і він сподівався, що на тому все й закінчиться. Не дивно, що прокурор і потерпіла сторона його не чіпали. Вони вважали, що його свідчення було вичерпним і не надто відрізнялося від того,