Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

Собєскі пихато всміхнувся: чорні зуби, кривий вищир.

— У цьому полягає моя сила.

— А також слабкість. Тебе підозрюють у двох убивствах, Собєскі. Ти не можеш дозволити собі роз’їжджати, як усі. Така витівка коштуватиме тобі двох тижнів сидіння в буцегарні за наказом судді, і ти вже не зможеш подивитися на виставку.

Художник не відразу відповів. Здавалося, уся його постать зіщулилася, задерев’яніла. Він повернувся назад, до кам’яної доби, до рослинного існування в тюрмі, коли будь-хто міг підійти до нього й відважити стусана, зґвалтувати, а згодом і він почав чинити самосуд. Душа в міцній та непроникній броні. Крижаний згусток суцільної волі.

— Ніхто за мене більше не вирішуватиме, — вперто відказав він. — Той час уже позаду.

Корсо сидів навпроти нього й почувався затишно: рука перев’язана, за вікном — ніч. Ось вона, жертва. Йому подобалося з дещицею садизму спостерігати за її стражданнями.

— Це ти ввімкнув аварійну сигналізацію на Євростарі?

Собєскі не прикидався здивованим, не заперечував, що їхав саме тим потягом.

— Навіщо воно мені?

— От і поясни.

Він утомлено махнув рукою, мовляв: «Якщо так піде розмова, ані ти нічого не доб’єшся, ані я».

Корсо вирішив перейти в новий наступ:

— А Блекпул?

— Що Блекпул?

— Хотів трохи розважитися перед тим, як повернутися до Франції?

Собєскі засовався в кріслі.

— Не змушуй мене повторювати те саме, Корсо. Відколи я вийшов з тюрми, роблю, що заманеться й коли заманеться. А всяким гівнюкам-поліціянтам, як ти, годі вказувати, що я маю робити.

— Ти так і не відповів: чому саме Блекпул?

— Хотів розслабитися.

Корсо надрукував кілька фотографій із витягнутим з води тілом. Різким рухом він виклав їх на стіл.

— Ти це називаєш «розслабитися»?

— Що за жахи?

— Цього хлопця минулої ночі вбили в Блекпулі.

Собєскі, здавалося, щиро здивувався:

— Що ти верзеш?

Корсо нахилився — він залишався спокійним:

— Я про те, що тебе підозрюють у вбивстві Софі Серейс і Елен Десмора, — надто особливий почерк у злочинця. Ти вшиваєшся до Блекпула — і там убивають чоловіка в той самий спосіб. Доволі дивний збіг обставин, правда?

Собєскі розгублено захитав головою. Мабуть, утямив, чим йому загрожує друге затримання.

— Я провів ніч із хлопцем на ім’я Джим. Першокласний смочок.

— Яке прізвище в Джима?

— Не питав. У нього рот був зайнятий.

Корсо прикинувся дурником:

— Тобі й хлопці подобаються?

— Хоч яка б не була труба під рукою — аби почути звук фанфар.

— Де можна здибати твого Джима?

— Навіть гадки не маю. У ґейському кварталі, напевно. Він там полює за клієнтами. — Собєскі підморгнув. — Знайоме місце?

Тобто Собєскі знав, що той стежить за ним. Як же він наважився вбивати, коли був упевнений, що коп сів йому на хвіст?

Стефан витяг з теки антропометричні зображення потерпілого.

— Ти знав його?

— Ні.

— Хлопця звали Марко Ґварніері. 33 роки. Італієць за походженням. Блекпульський дрібний торговець травою — на прізвисько «Нарко».

— Не чув ніколи.

Вотерсон надіслав інформацію вночі. Англійські полісмени з легкістю впізнали жертву. Відбитки слугували доказом. Напівдилер, напівкомбінатор — ніхто навіть не підтвердив, що він продавав тіло. Хлопець, можливо, не був навіть гомосексуалістом.

Новини збили Корсо з пантелику. За його припущенням, тієї ночі в художнику прокинулися інстинкти вбивці й він вибрав жертву навмання. Але Ґварніері не надто пасував до цієї ролі, і навряд чи він погодився б зустрітися навіть на одну ніч. Корсо також припускав, але геть не був упевнений, що Собєскі вже добре знав хлопця, навмисно шукав його, аби накласти на нього «кару сміхом», як він учинив із Софі та Елен. Але де вони могли познайомитися перед тим? Чим бідолаха заслужив на те, щоб «Суддя» його стратив?

— Умієш керувати човном?

— Ні. Чому питаєш?

Корсо навіть не обізвався.

— У тебе в торбі були мотузки?

Замість відповіді Собєскі розсміявся.

— Що за дурні питання?

— Чому ти викинув тіло в море поблизу Блекпула?

Собєскі аж зірвався на рівні ноги. Корсо навіть кайданків не почепив, бо не знав, як поводитися з ним цього разу: як зі свідком, затриманим, обвинувачуваним?

— Набридли мені твої нісенітниці. Я…

Він не договорив. Корсо заліпив йому через стіл міцного ляпаса. Ударив лівою рукою. Аж долоня запалала від болю, проте значно відлягло від серця. Уже кілька днів у Корсо руки свербіли дати покидькові ляпаса.

Собєскі гепнувся на підлогу й заволав — комедія та й годі: він би міг його й не так віддухопелити. Корсо обійшов стіл і дав йому копняка в ребра. Собєскі силувався підвестися, але Стефан уже чекав, виставивши лоба: удар головою, розбитий ніс, кров рікою.

Ось воно, свято. Корсо чекав на нього із самого початку. Голова Собєскі підплигнула на долівці. Художник знову спробував підвестися, але Корсо зацідив йому ліктем у підборіддя. Несвідомо послугувався правою рукою. Шина відскочила, і біль прошив, як від удару електрострумом.

Він наготував уже лівого кулака, коли раптом Сток і Людо з’явилися на порозі й підняли Собєскі з підлоги. А тоді відштовхнули до стіни й притиснули з двох боків. Корсо відсапався — суперника відправлено в нокаут, і тепер боксер чекає, як дорахують до десяти. Але той уже стояв на ногах у бойовій позі. Правобічна стійка — для шульги — має вивести суперника з рівноваги.

— Бісів вилупок, — заплювався він кривавою слиною. — Відчепись від своїх баб і ходи сюди, до мене.

Корсо не відізвався — прийшов до тями й штовхнув Собєскі в крісло. Схопив упаковку хусточок «Kleenex» і жбурнув художнику.

Час перепочити. Собєскі витирав рани. Одна щока в нього ніби запала — можливо, під час бійки вилетів який зуб, хоча не так багато їх у нього й лишилося. Корсо знову всівся на місце й махнув своїм: «Усе гаразд». Але вони лишилися в кабінеті — про всяк випадок.

Коп перейшов до найважливішого:

— Ми виявили твій сховок на вулиці Адрієна Лесена.

Собєскі шморгнув носом і виплюнув на долівку згусток крові.

— Це не сховок, а майстерня.

— Якась дивна майстерня: з лещатами, піччю, знаряддям для тортур.

Собєскі здобувся на решту сили, аби їдко посміхнутися:

— Ти не знаєшся на таких речах. Лещата слугують для кріплення рам. Інструменти — для