Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
Зараз у крижаній безодні він бачив лише плоть убитого чоловіка — вже покусану, подерту, погризену невидимими рибками, кошлату, мов газетний папір. Корсо спало на думку, що тіло вже розкладається, і на відстані кубічних метрів навколо нього, поміж бульбашок, які виходили з їхніх клапанів, кружляли дрібні порошинки шкіри, маленькі залишки плоті.
Зненацька його охопило відчуття, начебто він ніколи не підніметься на поверхню, ніколи не доведе цю справу до кінця, а головне — ніколи не дізнається правди. Чому Собєскі вирішив цього разу занурити вбитого на глибину сорока метрів? Не хотів, щоб хтось його знайшов? Вибрав жертву навмання чи, навпаки, подолав довгий шлях, аби принести в офіру саме цього хлопця?
57
— Не чекатимеш на встановлення особи?
— Ні, — відповів Корсо. — Це триватиме щонайменше кілька днів, а я повинен заарештувати Собєскі в Парижі.
— Еге, друже, доказів катма.
— Тут їх немає. Але в Парижі побільшало. Присутність злочинця в місті, де було скоєне ще одне вбивство, є вирішальною. Суддя висуне звинувачення.
Вони щойно висадилися в порту Флітвуд, звідки не більше п’ятнадцяти кілометрів до Блекпула. Тіло піднімали з води понад дві години. На місце події відправили не менше трьох катерів і двадцяти нирців. Аби виплисти на поверхню, Корсо і його колегам знадобилося близько чверті години.
Останки перевезли до Блекпульської лікарні гвинтокрилом; очікували судово-медичного експерта з Манчестера. Хоч як дивно, але пресу попередили, щойно був знайдений труп. Тож, коли вони прибули до порту, журналістів виявилось так багато, що довелося тримати їх на відстані. Розпочався звичний бардак, і Корсо не без задоволення лишав його позаду себе. Треба залагоджувати свої справи в Парижі — у (відносному) спокої.
Натомість Вотерсон, здавалося, був уже наперед виснажений. Убивство в Блекпулі хоча й відривало від безкінечних дилерів та чубанини, але сама подія не пророкувала нічого доброго, зокрема для образу міста, і без того добряче зіпсутого. Водночас розслідування мало швидко завершитися, бо вже можна було припустити, хто винен.
Залишалося віднайти приміщення, де сталося вбивство, зняти відбитки, виявити сліди органічних сполук. А також знайти човен, на якому плив злочинець. Щоразу Корсо замислювався над убивством, він дивувався з того, як воно виконане: навіщо завдавати собі стільки клопоту?
У Вотерсона був суттєвий козир для роботи: записи відеоспостереження. Британці обожнюють камери, і в Блекпулі на кожному розі встановили прекрасно налаштовані апарати (на відміну від вічно поламаних у Франції).
Полісмен заплескав у долоні.
— Їдьмо, відвезу тебе до лазарету.
— Що? Ні, все гаразд…
Вотерсон навіть не відізвався. Вони їхали тим самим шляхом, яким відвозили тіло, й дісталися Блекпульської лікарні, де Корсо запропонували поставити нову шину на передпліччя.
— Чи можна якось швидше владнати паперові справи? — запитав він свого альтер еґо.
— Зроблю все, що від мене залежить, але радив би тобі вилітати з Манчестера. Власне, цього вечора є один рейс.
Минуло дві години — за цей час вони зладили прийнятну для обох версію подій, куди входило «неофіційне» відвідування офіцером французької поліції британської території, заплутана облава на ґеїв і плідна морська експедиція — Корсо, нарешті, міг забрати орендовану автівку.
Він помчав прямо до летовища і, врешті-решт, наважився зателефонувати своїй команді: йому було важливо спокійно розповісти про несподіваний поворот у розслідуванні. Відтак він дав чіткі розпорядження щодо арешту художника. Годі вже Собєскі глузувати з них. Цього разу Корсо жадав блискуче проведеної операції із втручанням бригади швидкого реагування й присутністю представників ЗМІ на місці події.
Як він і припускав, група анітрохи не зрушила з місця. Взялися за справу від початку, але там і застрягли. Корсо веселим голосом пояснив Барбі, що все це більше не має значення: вже увечері Собєскі сидітиме за ґратами.
За дві години, коли він чекав на літак до Парижа, йому зателефонувала Барбі:
— Нарешті мені вдалося щось розкопати.
— Прошу?
— Акціонерне товариство, пов’язане із Собєскі. Ніхто про нього ще не чув.
Корсо морозом обсипало. Не поспішати. Надмірно не захоплюватися. Він уже звик до таких несподіванок під час розслідування. Минають дні, навіть тижні, усі на роботі безладно метушаться, аж раптом стається прорив з купою надважливих деталей.
— Розповідай.
— Я передивилася все, що стосується Собєскі, й зауважила, що він використовував псевдонім «Феміда» для цілої низки ілюстрацій до одного еротичного видання.
— Ну то й що?
— Феміда — богиня правосуддя, закону та справедливості в грецькій міфології.
— Це жінка?
— Немає значення, Собєскі ще до цього не опустився. Важливо тільки те, що вибір імені ще раз підтверджує його зацикленість на правосудді, покаранні…
На борт літака піднімалися останні пасажири. Корсо уривався терпець.
— Гаразд, до чого ти ведеш?
— Отже, я подумала: а може, існує товариство з такою самою назвою? Собєскі міг його створити для прикриття дрібних оборудок.
Таке припущення здавалося йому притягнутим за вуха, але Барбі не раз уже доводила, що має добрий нюх у таких справах.
— І ти знайшла?
— У самому лише Іль-де-Франсі налічується принаймні двадцять товариств із такою назвою, але серед них одне займається саме ввезенням хімічної речовини для виготовлення фарби.
Корсо відчув усіма фібрами своєї істоти, що Барбі поцілила в яблучко. Лещата — так би мовити — дедалі більше затискалися навколо гицеля.
— А точніші дані в тебе є?
— Ще ні. На сайтах товариств містяться лише загальні відомості. Відсутні цифри щодо товарообігу, балансу, зарплат. Схоже на якусь сумнівну діяльність. Мою увагу привернула тільки юридична адреса.
— Фірми Собєскі?
— Авжеж. Мене дивує, що він повівся так безглуздо, але сам, напевно, й гадки не мав, що ми так глибоко копнемо та відшукаємо вигадану ним контору.
Мороз, який обсипав Корсо, перетворився на свербіння, від якого хотілося волати. Натомість вони з Барбі як води в рот набрали. Обоє розмірковували над тим, чи художник винаймав якесь приміщення для товариства: саме там могли відбутися злочини.
Бісів прихисток, на який вони полювали чи не з самого початку.
В уяві блискавично майнула постать Собєскі у стетсонівськім капелюсі сезонного трудяки й гавайській сорочці. Образ убивці, за яким тюрма плаче, а ще — втілення самовпевненості, нахабства злочину.
Нестримний регіт в
