Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

— А я так часом боюся збочити зі стежки, — прожеботів чи то насмішкувато, чи захоплено.

Корсо роздратовано махнув рукою:

— Не про те йдеться.

— А про що? Старий, послухай, у твоїх пригодах законністю й не пахне.

Корсо процідив крізь зуби:

— У мене не було вибору. Коли зрозумів, що він сідає в потяг, кинувся за ним услід. Я не міг допустити, щоб він знову когось убив.

— Хто тобі сказав, що він збирається це робити?

— Припиніть ваші ігри! Тіло знайшли? Так чи ні?

Том Вотерстон скривився, як мала дитина, що якось не в’язалося з постаттю миролюбного здорованя. Волосся прилипло до скронь і здавалося мокрим.

— Ні.

Корсо аж від серця відлягло, але була тільки 9-та ранку — Собєскі міг убити хлопця у нього в хаті й лишити тіло там. Або кудись сховати. Хіба що вчорашня бійка відбила в нього бажання вбивати. Але, найімовірніше, все можна пояснити дуже просто: Корсо знову пішов не тим шляхом.

— Це мені чи твоїм словам бракує логіки? — спитав Вотерстон.

Стефан лише роздратовано зітхнув у відповідь.

— Отож, є підозрюваний, що порушує заборону на виїзд із країни, — провадив далі полісмен. — Навіщо? Аби побачити знайомого власника галереї в Манчестері. Відтак він вирушає до Блекпула і вбиває там проститута. Еге ж, так я й повірив. Зараз він, мабуть, уже додому повернувся й лише чекає, аби хтось натрапив на труп, чи не так? Гаразд, я просто забув, що вся ця історія зародилася виключно в голівоньці одного французького копа, що надто захопився телесеріалами…

— Досить уже дурня клеїти, — перервав його Корсо. — На моєму місці ви б чинили так само.

— Не думаю. Адже в мене немає такої багатої уяви. — Він постійно натискав на кнопку ручки, — клік-клік, — і цей звук, разом із дощем надворі, правив за музичне тло. — Ми все це запишемо в протоколі.

Корсо поглянув на годинник — лише тоді згадав про свою команду, Бомпар, розслідування. Дідько знає, що він тут робить. Відучора не отримав жодного повідомлення — поганий знак: хоч які зусилля вони докладали, розслідування аж ніяк не просувалося.

Задзеленчав телефон на столі, Вотерстон відповів, вислухав, зиркнув на Стефана, потім нашкрябав якесь слово й кілька цифр у блокноті. Він мав зелені очі — зіниці на диво схожі на змішану з водоростями й піною жилкувату гальку на валу. Прозорій водянистості очей вторувала волога рудизна волосся.

— Твій Собєскі сів у Євростар о 8:20, — промовив він, натиснувши відбій. — Тепер перебуває під Ла-Маншем.

Корсо вже й не знав, що думати. Мав лише неприємне відчуття, що його знову надурили.

— Посміхнися, — проказав Вотерстон, умикаючи комп’ютер. — У Парижі він буде, нарешті, тільки твій. Але спершу — свідчення. Крім того, міська служба охорони здоров’я хотіла б оглянути твою руку.

— Не кепкуйте з мене.

Вотерстон усміхнувся на весь рот.

— Звичайно, я жартую. Ми швиденько складемо протокол, і тебе відвезуть до твоєї автівки. Зможеш керувати?

Корсо скинув оком на пов’язку. Чи ще довго треба носити цю штуковину? Він не пригадував жодного костоправа біля себе.

— Гадаю, що зможу.

— Тоді радий був познайомитися, — заявив Вотерстон і забарабанив по клавішах комп’ютера. — За чверть години сяк-так упораємося.

Аж ось застукали в двері й до халабуди ступив здоровань. Під його ногами долівка захиталася, ніби човен. Одягнутий в однострій і дощовик чоловік нахилився до вуха Вотерстона. І тоді рудоголовий отетерів. Його обличчя закам’яніло, й будь-який слід вологи зник зі шкіри, наче раптом вітер налетів і висушив її.

— Зачекай мене тут, — промовив він, схопився на ноги й попрямував надвір за колегою.

Корсо не потребував пояснень: вони знайшли тіло. Він угадав, але не був на висоті, що не кажи. Не зміг запобігти новому вбивству, що трапилося, так би мовити, під його носом.

Але якщо в Блекпулі виявили ще один труп, а сценарій повторював два попередні паризькі вбивства, тоді в нього вже не лишиться сумнівів. Він має спіймати Собєскі в Парижі. Його присутності на місці злочину було б досить, аби скласти обвинувачення у Франції. У Парижі його засудять не за вбивство в Англії, а за те, що той учинив із Софі та Елен.

Вотерстон мав засмучений вигляд, коли повернувся. Він здивовано поглянув на Корсо, наче спостеріг нові заокруглення, нові рельєфи статуї, на яку перед тим ледь чи позирнув.

— Дивні речі відбуваються, — пробурмотів він і навіть не сів за стіл.

— Ви знайшли тіло?

— Майже. Якийсь рибалка на світанку був свідком цікавої сцени: біля буйка хтось шпурнув з рятувальної шлюпки у воду предмет, що дуже нагадував голе тіло…

— Де цей буйок?

— На відстані двох кілометрів від берега.

— Треба поїхати туди й перевірити.

— Дякую за пораду.

Попри облаву на ґеїв Собєскі знову когось убив. Але навіщо він згаяв час і вирішив викинути труп у море?

— Мені шкода, але ти мусиш мене зачекати тут. Як знайдемо щось, то знову тебе опитаємо…

— Візьміть мене з собою, — звелів Корсо.

— Не можна.

— Це моє розслідування. Я знайомий зі зловмисником. Міг би вам допомогти.

Вотерстон махнув підборіддям у бік стефанової шини.

— У такому стані?

Корсо одним рухом здер із себе пов’язку.

— Не переймайся.

55

За дві години вони вже мчали чорними хвилями Ірландського моря на борту надувної рятувальної шлюпки «Зодіак», яка повністю зливалася з темним тлом водної стихії та неба. Корсо не дуже розумівся на кораблях, але цей човен, здавалося, мав двигун у понад 300 к. с. На сколиханій поверхні навіть не відчувалися брижі — вони ніби пролітали над морською піною. Однак щоразу Корсо нахилявся, його погляд тонув у безодні, від якої ціпеніло тіло, і тоді він згадував «тьмяні провалля», описані в творах Віктора Гюго.

Вотерстон узяв із собою двох помічників. Тож з ними до місця подій помандрували ще троє хлопців — лоцман і два нирці, яким доведеться борсатися у 12-градусній воді під буйком, що називався — досить влучно — «Чорною Леді».

Раптом лоцман вимкнув мотор, і «Зодіак» загальмував. Їх захитало так, що Корсо ледь не знудило просто у воду. Промоклий до кісток, він щосили тримався однією рукою за лаву, друга ще досі боліла.

Їх