Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

Собєскі щойно дістався Узбережжя Розваг, головного парку атракціонів. Корсо теж вирушив туди, а тим часом вагони американських гірок, мов велетенські ковзани, прокреслювали лінії на небі. У відблиску неонових ламп обличчя здавалися сполотнілими, шкіра тьмяною, усмішки застиглими — вони на мить вихоплювалися з темряви й знову зникали. Усі готувалися до нової нічної порції наркотичного сп’яніння й отупіння.

Раптом він його уздрів: Собєскі сунув до великої вісімки з вигнутими рейками. Коп не міг збагнути: невже той приїхав у таку далечінь лише для того, щоб покататися на американських гірках? Гультіпака того дня причепурився: шовкову сорочку з гавайським малюнком і короткими рукавами він одягнув навипуск — її широкі поли теліпалися над широчезними сірими фланелевими штаньми, що кроєм нагадували одяг 30-х років. На плечах досі висів рюкзак, а борсаліно він замінив на справжній ковбойський капелюх. Такі в минулому столітті носили сезонні робітники, що мандрували потягом у пошуках роботи…

Корсо пришвидшив крок. Замість того, щоб підійти до освітленої халупи, що правила за касу для roller coaster, Собєскі проліз під штангою та подався під металеві конструкції атракціону. У темряві Стефан бачив його силует: криси капелюха, наче кругла пилка, розтинали ніч.

Він кинувся за ним, але раптом натрапив на групу літніх англійок у сукнях кольору фуксії та блакитних перуках, що були добряче напідпитку. Вони розмахували квитками й вигукували: «Бінго! Бінго!» Корсо рішуче відштовхнув їх і теж проліз під штангою. Коли він пробігав у траві, почув над головою дзенькіт ланцюгів американських гірок у ту мить, як вони починали повільно підніматися…

А коли залізні візки стали з розгону падати вниз, Корсо опинився на порожній дорозі, обабіч якої стирчали ліхтарі, прикрашені сиренами. Але Собєскі знову й слід простиг.

53

Корсо перебіг дорогу й опинився на залитій сонцем ділянці. Тут було повно клубів, де виконували стриптиз і танці на колінах глядачів. Неонові вогні, вивіски, екрани висвічували промовисті імена: «Афродити», «Fallen Angels»[76], «Червона», «Heaven»[77], «Sinless»[78], «Wicked»[79] — цілий гурт оголених жінок у сороміцьких позах. З усіх боків гриміла музика: різноманітна, суперечлива, немилозвучна.

Корсо мчав головною вулицею, де юрмилися здебільшого чоловіки. Він і п’ятдесяти метрів не пробіг, як знайшов того, за ким полював: дрібні кроки, сорочка з пальмами, ковбойський капелюх. Корсо уповільнив ходу й рушив за ним назирці. Що ближче він був від цілі, то гостріше відчував небезпеку. Коли ловиш на гарячому, будь-яка помилка неприпустима.

Зненацька Собєскі збочив праворуч, до менш освітленої вулиці, де людей було не так багато. Червоні ліхтарі в брамах скидалися на розпалене в грубці вугілля.

Коп скористався напівтемрявою та підкрався ближче. Об’єкт рішуче прямував далі, ніби точно знав, де шукати і як ударити. Вони пірнули в наступну вулицю, темрява згусла, і Корсо збагнув, що опинився в геть іншому світі. Тут блукали спокійні й мовчазні чоловіки, світлини за склом здавалися меншими й скромнішими — на них були просто голі молодики.

Цього вечора Собєскі безперечно сумував за в’язницею, бо взявся шукати собі хлопця, а тут їх було до кольору, до вибору. Корсо ж, навпаки, ставало млосно. Спокусливі підморгування, настирливі погляди, неприхована хіть навіювали жаскі спогади. На порозі клубів або в тіні брам стояли в зазивних позах чоловіки-повії, їхні очі виблискували в темряві, ніби головки шпильок. Щойно Корсо уявив собі, як увійде в один з таких клубів, йому ставало зле, але він не міг собі дозволити спустити з ока Собєскі.

Він незчувся, як потрапив на вуличку, де більше не було нічних закладів, не лунала музика — навіть ліхтарі не стояли. Якісь тіні купчилися в закапелках і вигулькували, щойно він проходив повз — хапали його за руки, посилали поцілунки, шепотіли незрозумілі слова.

Корсо волів би йти прямо та не затримуватися, але, на жаль, Собєскі, навпаки, зупинявся, перемовлявся, сперечався, часом зникав, аби попестити когось чи поцілувати, а тоді знову сунув далі, грайливо похитуючи стегнами.

Стефан був змушений плестися позаду, а тому з флангу його атакували всілякі спокусники. Раптом якась рука вигулькнула з темряви й притиснула його до стіни всередині цементної ніші. Він не встиг побачити обличчя, що наближалося до нього з поцілунком. Коп зацідив незнайомцеві в живіт, але негайно про це пошкодував. Чолов’яга відступив — йому аж дух перехопило.

Корсо миролюбно поплескав незнайомця по плечу.

— I’m sorry. Are you OK?[80]

Тоді той упав навколішки й заповзявся розстібати йому ширіньку. Корсо втямив, що знову дав привід до продовження безсоромної забави, вивільнився й виплигнув із ніші на відкрите місце посеред вулиці. Відшукав свою мішень — той присмоктався до губ довговолосого чоловіка під риштуванням. З часів навчання в ліцеї він не бачив пристраснішого поцілунку.

Хлопці розчепили обійми й попрямували далі, узявшись за руки. Втрутитися? Мабуть, зарано. Він прагнув схопити його на гарячому, натрапити на стоп-кадр, коли Собєскі триматиме лезо в руці. Так щоб той не міг ані відкараскатися, ані сперечатися.

Він уже хотів бігти далі, як різко обернувся, бо почув надто знайомий звук: тупіт залізних набійок, галас вуличного нападу, наближення погрому… Озброєні металевими кийками та кастетами скінхеди мчали вуличкою — звична облава на ґеїв. Корсо потягнувся по зброю, і в його голові майнула думка, що останнім часом Собєскі навдивовижу щастило.

Він не встиг навіть патрона загнати до ствола, як його почали штовхати проститути, що кинулися навтікача, хоча деякі з них заповзялися чинити опір: схопили важкі труби й прикрили себе кришками від смітників.

Корсо хутко озирнувся: Собєскі зник. Він знову обернувся, і тут із зойком навідліг його вдарив кулаком бритоголовий. Корсо відкинуло, і він боляче гепнувся об твердий асфальт, намагаючись дотягнутися до пістолета й схопити затвор. Лом розтрощив йому зап’ясток, а сталева набійка на чоботах «Doc Martens» шмагала його по обличчю. Як не дивно, він так і не відпустив пістолета (пальцями відчував сітчасту поверхню рукоятки), але вже нічого не бачив.

Стефан зіщулився, а зусібіч на нього сипалися удари, у скроні хлюпала кров і перед очима спалахували блискавки. Він і далі тримав зброю між ногами, але рука дико нила. Лице забризкала кров, мозок розплавився, тіло заклякло від нестерпного болю, але між двома ударами чоботом він таки спромігся з прокльонами підвестися, спираючись коліном на землю й підтримуючи потрощену руку.

Покидьок у блискучій куртці і з шишкуватою потилицею вже тримав обіруч прямо над ним бетонний блок. Корсо спало на думку, що абсурднішу смерть годі й