Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
— Скотиняки!
— Спокійно. Усе ще можна владнати.
Собєскі зіщулився на краєчку лави, скоса зиркаючи на копа. Старий, зсохлий, але готовий, ніби зацькований звір, зробити ще один стрибок.
— Ніхто не знає про картини.
У глибині його очей спалахнув тьмяний, тремтливий вогник.
— Скажемо прокурору, що ми дещо поквапилися. Розповімо про твій зв’язок із Софі та Елен, про скетчбук, про Ґойю. Але сам знаєш — усе це несуттєво. Як пощастить — уже цього вечора тебе випустять.
— Брешеш, — виплюнув художник. — Це я вас кину всіх за ґрати. У мене досі зберігаються світлини, які ви, копи, мені продавали. Є запис, де видно, як ти вломився до мене в хату. Хай тобі дідько, вам — кінець.
Корсо згідно махнув головою і надалі був спокійним — тільки витримкою переконаєш ворога.
— У тебе є кілька козирів, авжеж, але й ми не з порожніми руками. Я говорив з Людо, друже. Він передав мені список усього, що тобі продав. Знімки з твого Мака[71] повитягують мої комп’ютерники. Тобі нічого не продавали, ти все поцупив. Усе дуже просто.
— Мене ти в дурні не пошиєш. Експерти виведуть на чисту воду вас і ваші оборудки на комп’ютері та…
— Нас голими руками не візьмеш: твій Мак прийдуть перевіряти саме наші майстри справ комп’ютерних.
— Скотиняки, — прожебонів той. — У мене є інші докази, я…
— Сумніваюся, що Людо підписував якісь розписки. Останнє слово буде за нами. Хто знає, що ти колись накоїв, у жодні знімки не повірить.
— Банда покидьків — ви там усі покриваєте одне одного.
Стефан дружелюбно поклав руку на плече Собєскі.
— А заразом і тебе захищаємо. Буде краще, якщо всі забудуть про цю справу.
— Як я можу вірити в те, що ви не засадите мене до буцегарні за хакерство?
— Не за це, Собєскі. Я тебе потім заарештую — за вбивства Софі Серейс та Елен Десмора. Повір, за мною не забариться. Просто сядеш пізніше.
Собєскі вишкірив у посмішці чорні зуби. Він щойно збагнув, що після нічийного рахунку починається новий матч. Дивно, але задум припав йому до душі.
— Хай щастить, братчику, — прошепотів він.
Після повернення з камери Корсо взявся за поточні справи. Звичайно, він збрехав: жоден коп із КО без дозволу не ліз би до комп’ютера підозрюваного, хай би навіть задля порятунку колеги. Але так Гом Сом принаймні не патякатиме зайвого на допиті, і суддя не довідається про незаконний обшук чи оборудки Людо.
Опинившись у кабінеті, Корсо зателефонував Бомпар і сповістив, що все владнав (вона ані слова не зронила й натиснула на відбій), а тоді склав разом із Крішною протокол допиту, де жодного разу не згадувалося про полотна. Відтак попрямував до КО, де зумів переконати стражів храму, зокрема Філіппа Марке, коротуна зі стрижкою під ляльку з «Playmobile», що вилучає картини для «проведення розслідування».
Насамкінець Корсо повідомив Барбі, що йому вдалося утрясти, а також він доручив ще раз вправити мізки Людо, аби той затямив, що його врятували лише заради всієї групи. Після завершення розслідування щоб і духу його більше не було в конторі.
Він також попросив помічницю ще раз пройтися можливими слідами: перевірити випадкові свідчення, роботу стажистів, різноманітні та численні розвідувальні дані. А згодом усі могли, нарешті, повернутися додому й виспатися. Наступного дня все треба починати… з нуля.
Щойно Корсо вийшов з 36-го будинку, як йому запаморочилося в голові. Отже, тепер у нього не було ані обвинувачуваного, ані сліду, ані планів. Певною мірою він відчував полегшення, ба навіть сп’яніння, адже найгірше лишилося позаду, але радість його відгонила відчаєм.
Він повернувся додому й, не поївши, повалився на канапу просто в одязі.
І забувся свинцевим сном.
48
— Це Адрієн.
Корсо лише за якусь мить згадав, що йдеться про нового поліціянта, якого Барбі приставила стежити за Собєскі, щойно того відпустили з-під варти вчора о 20-й.
Новобранець його розбудив. Було близько 9-ї — він спав так, ніби впав у кому після дорожньої аварії.
— Що сталося?
— Я на Північному вокзалі.
— З якого переляку?
— Собєскі цілу ніч сидів спокійно вдома, але щойно вийшов і сів у таксі. Я подався за ним.
— Куди він виїжджає?
— Ані найменшого поняття…
Корсо отетерів: покидьок начхав на всі розпорядження й накивав п’ятами.
Стефан уже вибігав сходами вниз.
— Не спускай з нього очей, дочекайся мене.
Коли він мчав на своїй «Поло», увімкнувши на повну проблисковий маячок і сирену, хлопець знову подзвонив:
— Він від’їжджає Євростаром!
Корсо вже перетнув Сену й піднімався Севастопольським бульваром. Він постійно тиснув на педаль акселератора і так пролетів усі перехрестя, жодного разу не загальмувавши біля світлофора. Що йому треба в Англії? Хоч який хвалько, Собєскі добре знав, що він під ковпаком і повинен сидіти тихо.
— Покажи ксиву й роби, що хочеш, але дізнайся, яким потягом він їде.
— А що… що далі робити?
— Купи мені квиток.
Рішення визріло миттєво — він навіть не встиг його обміркувати. Корсо на певний час зникне, щоправда, він мав на те підстави: невідомо, чому Собєскі зірвався з місця й помчав через Ла-Манш. Щось спонукало його, і хтозна, чи не власна провина.
Північний вокзал. Територія вже стала в Парижі переможницею з безладу, галасу, забруднення. Тут постійно зводили якісь стіни, добудовували домівки, рили тунелі… Тому довкола завжди царював гармидер. Ніхто не міг уторопати, як тут слід рухатися: автівки просувалися впритул, проїзна частина була завузька, на перехрестях панував хаос… Північний вокзал нагадував острівець, захищений з усіх боків міцним морським потоком: щоразу наближаєшся до нього — той утікає, знову підпливаєш — аж ось він ген далеко…
— Він досі там?
— Минув каси, — промовив захеканий Адрієн. — Чекає на контроль.
— Ти мені купив квиток?
— Власне, це й роблю.
Корсо лишив машину напризволяще. Коп уже зметикував, як наздожене мерзотника: поки той стоятиме в черзі на контроль, за допомогою поліційного значка він устигне подолати всі перешкоди.
— Пройшов реєстрацію. Простежити за ним до перону?
— Стривай. Я вже тут.
Корсо пробіг центральним залом, нахабно протискаючись крізь невдоволений людський потік. Заплигнув на ескалатор Євростара й, нарешті, уздрів Адрієна. Негайно віддав йому ключі від автівки в обмін на квиток.
— Хм… А хто мені
