Хрещений батько - Маріо Пьюзо

Організація Корлеоне поглинула імперію Маранцано. Дон Корлеоне встановив систему виплати данини, яка дозволила всім збирачам залишатися на своїх місцях, коло букмекерів і картярських кубел. На додачу він набув позиції в профспілках швейників, що відіграло неабияку роль у наступні роки. І ось тепер, коли він уже нарешті залагодив свої фінансові справи, дон зіткнувся з клопотами у власній сім’ї.

Сантіно Корлеоне, або ж Сонні, у свої шістнадцять років вимахав за метр вісімдесят, мав широкі плечі й хоча й чуттєве, але аж ніяк не жіноче велике обличчя. У той час як Фредо був спокійним хлопчиком, а Майкл взагалі ще дитиною, Сантіно раз у раз потрапляв у халепу. Він щодня встрявав у бійки, погано вчився в школі, і нарешті одного дня Клеменца, що був хрещеним батьком хлопця й мав наглядати за ним, прийшов до дона і сповістив, що його син брав участь у збройному пограбуванні – украй дурній витівці, яка могла б закінчитися дуже погано. За всіма ознаками Сонні був ватажком шайки і підбив на це непевне діло двох своїх товаришів.

Це був один із небагатьох випадків, коли Віто Корлеоне скипів. На той час Том Хейген жив у нього в домі вже понад три роки, і Віто запитав, чи не був Том причетний до цієї історії. Клеменца заперечливо похитав головою. Тоді дон Корлеоне послав до Сантіно машину, щоб його негайно привезли в контору олійної компанії «Дженко пура».

Вперше в житті донові довелося зазнати поразки. Віч-на-віч із Сонні він дав вихід люті, вичитуючи своєму незграбному синові на сицилійському діалекті, що якнайкраще підходить для вираження гнівних почуттів. Закінчив він запитанням:

– Що тобі дало право на таку витівку? Що тебе спонукало?

Ображений Сонні стояв мовчки, не бажаючи відповідати.

– Це ж, крім усього, безглуздя. Що ви заробили за той вечір? По п’ятдесят доларів? По двадцятці?

І так, начебто він не чув останніх слів, Сонні буркнув:

– Я бачив, як ти вбив Фануччі.

Дон промимрив: «М-м-м», – і відкинувся назад у кріслі, очікуючи продовження.

– Коли Фануччі пішов від нас, мама сказала, що можна йти до хати. Я пішов і побачив, як ти поліз на дах. Я поліз слідом за тобою. І бачив усе, що ти робив. Я був на покрівлі й бачив, як ти викинув гаманець і пістолет.

– Що ж, – зітхнув дон, – тоді не мені тебе вчити, як поводитися. Але чи не хотів би ти закінчити школу і стати юристом? Адвокат із портфелем може вкрасти більше грошей, ніж тисяча бандитів у масках і з пістолетами в руках.

Сонні усміхнувся й лукаво відповів:

– Я б хотів приєднатися до сімейної справи. – Побачивши, що обличчя дона залишилося незворушним, що він навіть не посміхнувся на цей жарт, він поквапно додав:

– Я б міг навчитися торгувати маслиновою олією.

Дон усе не відповідав. Нарешті він промовив:

– У кожної людини своя доля. – Він не додав, що долю його сина визначило споглядання вбивства Фануччі. Він просто відвернувся і спокійно звелів:

– Приходь завтра о дев’ятій ранку. Дженко покаже, що треба робити.

Але Дженко Абандандо з проникливістю справжнього консільйорі здогадався, що дон насправді хоче використати Сонні переважно як власного охоронця; до речі, у цій ролі хлопець зможе перейняти до тонкощів усе вміння, необхідне наступникові дона. Крім того, самому донові приємно було навчати свого старшого сина.

Незважаючи на свою часто повторювану думку, що кожній людині призначена лише одна доля, дон раз у раз вичитував синові за його гарячковість. Дон вважав загрози найбільшою дурістю, а необдумані вияви гніву – найнебезпечнішою вадою характеру. Ніхто ніколи не чув, щоб дон висловив комусь неприкриту погрозу, ніхто не бачив його в нестримному гніві. Це була неможлива річ. Отож він намагався прищепити й Сонні своє самовладання. Він запевняв, що в житті не може бути нічого вигіднішого, ніж домогтися, щоб ворог переоцінив твої вади, а друг недооцінив твої чесноти.

Капореджіме Клеменца навчив Сонні стріляти й користуватися зашморгом. Але Сонні не подобалась італійська мотузка, він був надто американізований і віддавав перевагу простому, невимогливому англосакському пістолетові, і це засмутило Клеменцу. Проте Сонні став постійним і цінним супутником свого батька, водив його машину, виконував усілякі дрібні доручення. Наступні два роки все було так, начебто син за традицією втягується в бізнес свого батька – не те щоб з особливою заповзятістю чи з великими успіхами, але він був задоволений виконувати невеликі доручення.

Тим часом товариш його дитинства і майже названий донів син Том Хейген вчився в коледжі. Фредо ще не закінчив середньої школи, Майкл – найменший брат – ходив до початкової школи, а чотирирічна сестра Конні ще гралася з ляльками. Родина вже давно перебралася до великого окремого будинку в Бронксі. Дон Корлеоне збирався придбати собі будинок на Лонг-Айленді, але хотів узгодити цей намір із іншими своїми планами.

Віто Корлеоне мав хист передбачення. Усі великі американські міста роздирала ворожнеча між окремими угрупованнями в кримінальному світі. Між ними виникали дюжини конфліктів і збройних сутичок, амбітні ватажки намагалися розширити свої володіння, а такі люди, як Корлеоне, прагнули зберегти кордони своїх імперій недоторканними. Дон Корлеоне бачив, що газети й влада використовують усі ці вбивства, щоб вимагати чимраз суворіших законів і вдаватися до чимраз брутальніших поліційних заходів. Він бачив, що громадське обурення могло навіть призвести до тимчасового обмеження демократичних процедур, а це б мало фатальні наслідки для нього і для його людей. Зсередини його імперія була забезпечена міцно. Він вирішив замирити всі ворожі угруповання спочатку в Нью-Йорку, а згодом і по всій країні.

Він не мав ніяких ілюзій щодо небезпечності цієї місії. Протягом першого року він зустрічався з ватажками різних нью-йоркських банд, вів підготовчу роботу, промацував їх, пропонував сфери впливу, які б затвердила рада ватажків, що збиралася час від часу в разі потреби. Але існувало стільки всіляких угруповань, перехрещувалося стільки суперечливих інтересів, що досягти якоїсь угоди було нереально.

Як інші великі правителі й законодавці, що їх імена полишилися в історії, дон Корлеоне збагнув, що порядок і мир недосяжні, доки кількість князівств перевищує можливості управління ними.

П’ять чи шість «родин» були надто могутні, щоб їх зліквідувати. Але решта, такі як терористи з «Чорної руки», незалежні власники гральних закладів і зухвалі букмекери, що діяли без належного, тобто оплаченого, прикриття поліції, мусили поступитися.