Безтурботний - Ю. Несбе

— Сидіти! — мовив знайомий голос із-під даху над в’їздом до гаража на іншому боці вузької тихої вулички. Ротвейлер неохоче опустив свій могутній м’язистий зад на мокрий асфальт, не спускаючи з Харрі карих блискучих очей, вираз яких ніяк не нагадував того, що зазвичай асоціюється із собачим поглядом.

Тінь од крисів капелюха приховувала обличчя чоловіка, що наближався.

— Добрий вечір, Харрі. Ти що, собак боїшся?

Харрі подивився прямо в червону розкриту пащу пса. У мозку раптом сплив спогад. Десь він читав, що римляни використовували предків ротвейлерів при завоюванні Європи.

— Та ні. А тобі що від мене потрібно?

— Просто хочу зробити тобі пропозицію. Пропозиція, від якої ти не… як це там мовиться?

— Чудово! Озвуч пропозицію, Албу.

— Пропоную перемир’я. — Арне Албу трохи підняв капелюх і спробував зобразити хлоп’ячу усмішку, але тепер вона вийшла не такою природною, як минулого разу. — Ти не чіпаєш мене, а я тебе.

— Забавно, Албу. А що ти можеш учинити проти мене?

Албу кивнув у бік ротвейлера, який не стільки сидів, скільки

готувався до стрибка:

— Є у мене свої методи. Деякі можливості маю у своєму розпорядженні.

— М-м, — Харрі простягнув було руку до кишені піджака за сигаретами, але, почувши грізне гарчання пса, відсмикнув її — Вигляд у тебе аж надто змучений, Албу. Що, біг так вимотав?

Албу похитав головою:

— Та це не я бігаю, Харрі, а ти.

— Що? Ти погрожуєш поліцейському просто на вулиці. Здається, це ознака втоми. Чому ж ти не хочеш продовжити гру?

— Гру? Ти так це називаєш? А ставки в цій грі — людські долі, так, чи що?

Харрі побачив гнів в очах Арне Албу. Вилиці ходили ходором, а на скронях і лобі роздулися жили. Він був у відчаї.

— Ти взагалі-то розумієш, що ти накоїв? — ледве чи не прошепотів він і вже не робив спроб усміхнутися. — Вона пішла від мене. Вона… вона забрала дітей і пішла. А все через якусь нікчемну історію. Анна для мене вже нічого не означала.

Арне Албу впритул наблизився до Харрі:

— Ми з Анною зустрілися випадково. Один із моїх друзів показував мені свою галерею, Анна ж якраз улаштовувала там вернісаж. Я і купив дві її картини, навіть не знаю навіщо. Сказав, що для офісу. Я їх, природно, ніде не вивішував. А коли наступного дня прийшов за ними, ми з Анною розговорились і я раптом запросив її на ленч. Потім ми ще раз пообідали разом, а через два тижні з’їздили на вік-енд до Берліна. Я немов у вир упав. Мене ніби ланцюгом до неї прикували, і я навіть не намагався звільнитися. Аж поки Вігдіс про все здогадалась і пригрозила піти.

Голос у нього злегка затремтів.

— Я сказав Вігдіс, що зробив дурницю, закохався по-ідіот- ськи, мов хлопчисько, як це іноді буває з мужиками мого віку, коли вони зустрічають молоду жінку, що нагадує їм, якими вони були колись. Молодими, сильними і вільними. А зараз ми вже не такі, в усякому разі, що стосується свободи. Ось матимеш дітей — сам усе зрозумієш.

Голос у нього зірвався, він важко задихав, але потім засунув руки в кишені пальта і знову заговорив:

— Ця Анна така пристрасна. Я 6 навіть сказав, ненормальна, їй у ліжку всього було мало. Мені буквально вириватися з її обіймів доводилось. Одного разу вона мені навіть піджак у дверях порвала, коли я намагався від неї втекти. — Здається, ти розумієш, про що я. Адже вона мені розповіла, що з нею творилося, коли ти її кинув. Для неї немовби життя скінчилося.

Харрі був дуже збентежений і нічого не відповів.

— Але мені було жаль Анну, —- продовжив Албу. — Інакше я не погодився б знову зустрітися з нею. Я відверто сказав, що між нами все скінчено. Але, за її словами, вона збиралася всього лише повернути мені кілька дрібниць. І я ж не міг знати, що у цей момент заявишся ти і почнеш гнати хвилю. Подаси справу так, що… що ми відновили наші зустрічі. — Він опустив голову. — Вігдіс мені більше не вірить. Каже, що більше ніколи не повірить мені. Ні-ко-ли!

Він підняв голову, і Харрі побачив відчай у його очах:

— Ти забрав єдине, що у мене було. Вони — єдине, що у мене є. І я не знаю, як їх повернути. — Обличчя його спотворила гримаса страждання.

Харрі пригадав про підлитий в масло вогонь. Це було зовсім недавно.

— У мене один-єдиний шанс залишився, якщо ти… якщо ти не…

Харрі інстинктивно зреагував на рух руки Албу в правій кишені пальта. Він ударив його збоку по нозі, і той опустився колінами на тротуар. І коли ротвейлер у ту ж секунду кинувся на нього, Харрі виставив руку, захищаючи обличчя. Він почув звук розірваної матерії, відчув, як зуби ротвейлера встромилися йому в руку. Але всупереч очікуванням, породження пекла ослабило хватку, і Харрі спробував ногою відштовхнути від себе це нагромадження м’язів, які ховалися під чорною шерстю, але промахнувся. І тут же почув скрегіт кігтів об асфальт готового до нового стрибка звіра і побачив перед собою його розкриту пащу. Хтось розповідав йому, ніби вже в тримісячному віці ротвейлери знають, що жертву найлегше вбити, перегризши їй глотку. І ось тепер, коли п’ятдесятикілограмова гора м’язів уже пролетіла повз його руки, він, використовуючи інерцію руху після невдалого випаду ногою, розвернувся, і тому щелепи пса зімкнулись у нього не на горлі, а ззаду, на шиї. Але це зовсім не розв’язувало його проблем. Він схопив руками щелепи пса і щосили спробував їх розтискати. Але порвати йому пащі він не зміг, навпаки, хватка посилилась, і зуби собаки занурилися в шию Харрі ще на декілька міліметрів. Здавалося, ніби жили і м’язи у ротвейлера зі сталевого троса. Харрі відступив назад і спиною кинувся на цегляну стінку. Він почув, як у пса хруснуло ребро, але щелепи той так і не розтискав. Харрі відчував, що впадає в паніку. Адже йому відомо, що таке мертва хватка, він чув розповіді про гієн, що вчепилися в горло мертвого лева: їхні щелепи не можна було розтиснути через тривалий час після того, як їх самих убили левиці. Він відчув,