Адвокат негідників - Джон Гришем

— Розслабтеся, не вбивав я десять дівчат. І я також не кажу, що вбив Джиліану Кемп, але я знаю, де вона закопана.

— Ви знаєте, хто її вбив?

Мовчить, тоді каже, що знає, і знову мовчить. Очевидно, імен він не називатиме. Тягнуся до холодильника і дістаю пиво для себе. Кілька хвилин п’ємо мовчки. Він стежить за кожним рухом, ніби знає, як шалено калатає моє серце. Зрештою, я кажу:

— Гаразд, я ні про що не питаю, але чи вважаєте ви, що для когось — наприклад, для мене, — важливо знати, де вона?

— Так, але мені ще треба це обміркувати. Може, я вам завтра розкажу. А може й ні.

Думаю про родину Кемп і про невимовне жахіття, яке їх спіткало. Зараз я ненавиджу цього хлопця і залюбки побачив би його за ґратами, коли не гірше. Розсівся, як Джо Кул, у моєму фургоні, пиво сьорбає, а родина тим часом страждає.

— Коли її вбили? — не даю йому зістрибнути з теми.

— Точно не знаю. Я цього не робив, присягаюся. Але вона не народжувала в полоні, якщо саме це вас цікавить. Ніхто не продавав дитину на чорному ринку.

— А вам чимало відомо, так?

— Мені відомо забагато, і це може мене вбити. Мені, може, доведеться зникнути, розумієте?

— Втеча — явна ознака провини. Це буде використано проти вас у суді. Я б не радив вдаватися до цього.

— Тобто ви хочете, щоб я лишився і піймав кулю.

— Поліцейські не вбивають підозрюваних у вбивствах, гаразд, Арч? Повірте мені.

Він зминає свою банку і лишає її на столі.

— Зараз мені більше нічого сказати, Себастьяне. Ще побачимось.

— Мій номер у вас є.

Він відчиняє двері і виходить. Напарник бачить, як він оглядається навколо, видивляючись копів, тоді заходить в торговельний центр і зникає.

Ми з Напарником одразу їдемо в банк. Із чеком не все гаразд. Майже годину набираю Арча, поки додзвонююсь. Він просить вибачення й обіцяє, що завтра чек буде дійсним. Щось мені підказує, що я був дурнем, повіривши йому.

Ранок, 4:33, у мене дзвонить телефон. Хапаю його — номер незнайомий. Так завжди починаються неприємності.

— Алло, — кажу я.

— Привіт, Себастьяне, це я, Арч. Маєте хвилинку?

Аякже, Арч. Як не дивно, я не такий вже й зайнятий посеред ночі. Глибоко вдихаю і відповідаю:

— Звісно, Арч, я маю хвилинку. Але зараз четверта ранку, тож, сподіваюсь, воно того варте.

— Я вже не в місті, словом, по-справжньому втік. Я їх позбувся, вислизнув з їхніх сіток, і я не повернуся, тож їм ніколи мене не впіймати.

— Велика помилка, Арче. Краще знайдіть собі нового адвоката.

— Мій адвокат — ви, Себастьяне.

— Чек недійсний, Арче. Пам’ятаєте, що я казав?

— Але він і досі у вас, спробуйте перевірити його сьогодні. Присягаюся, він буде дійсним. — Його мова, швидка й уривчаста, звучить так, ніби він і справді біжить. — Слухайте, Себастьяне, я хочу, щоб ви знали, де та дівчина, добре? Просто на випадок, якщо зі мною щось трапиться. Є інші, задіяні в цьому всьому, і мені справді може не пощастити, розумієте, про що я?

— Не зовсім.

— Я не все можу пояснити, Себастьяне. Це складно. Вони йдуть моїм слідом, і копи, і певні люди, на фоні яких копи здаються скаутами-початківцями.

— Це дуже погано, Арче. Я не можу вам допомогти.

— Ви бачили коли-небудь білборд на шосе, десь у годині ходу на південь, величезний яскравий знак біля кукурудзяного поля з написом «Зворотна вазектомія»? Бачили його коли-небудь, Себастьяне?

— Не думаю.

Здоровий глузд і інстинкти вимагають негайно завершити цей дзвінок. Просто тупо покласти трубку. І більше ніколи з ним не говорити. Однак тіло заклякає, і я не можу цього зробити.

Його голос веселішає, ніби йому все це відверто подобається.

— «Зворотна вазектомія доктора By. Приймаємо всі страхові поліси. Дзвоніть двадцять чотири години на добу. Дзвінки безкоштовні.» Ось де вона закопана, Себастьяне, під тим білбордом, біля самого кукурудзяного поля. Мій батько зробив вазектомію за два роки до мого народження, не знаю, що пішло не так, але