Пазл - Франк Тільє

по черзі, і тієї миті він сердився на Хлою так само, як і на всіх інших. Вона не допомогла йому, не підтримала, не вірить йому. Мабуть, в її очах він став просто психічно хворим. З відчуттям відрази він вирушив до ванної кімнати, відчинив шафку з аптечкою і випив пігулки від головного болю та лихоманки, разом з вітамінами. Не думаючи про послідовність, кількість та дозування. Йому потрібно повністю зарядитись, щоб триматись на ногах.

Він провів рукою по лобі, лоб був дуже гарячий.

Вичерпуючи останні запаси енергії, він зник у коридорах, весь час напоготові, нерви на межі зриву. Щойно він заплющував очі, то бачив спалахи, що засліплювали його, вбивцю, що бродив навколо нього, не промовляючи ані слова. Де ж ховається цей паразит?

І лихоманка… Лихоманка, ця потужна пульсація, що гупає в голові, прискорює серцебиття і через яку розриваються його легені. Він молився, щоб ліки подіяли швидко.

За п’ять хвилин він дійшов до глухого кута, де лежали гроші. Десятки пачок банкнот, що з’явилися нізвідки і чекали на переможця. Ілан подумав про те, що вся ця історія, цей дурнуватий квест не мають жодного сенсу. І якщо він хоче остаточно зупинити це божевілля, яке поступово захоп­лювало їх усіх, то є лише один спосіб зробити це: знищити їхню мотивацію грати.

Тож він підняв свій залізний прут і щосили вдарив по склу. Від удару його зброя ледь не зрикошетила просто йому в обличчя. Плексиглас завібрував. На поверхні з’явилась крихітна тріщинка, наче в неї врізалась муха. Ілан проклинав ці гроші і все, що через них сталося, він проклинав Гадеса і тих, хто перетворив його життя на ілюзію. І продовжив лупити, супроводжуючи криком кожен рух. Скло трималося, але ослаблювалось. Після кожного удару йому потрібен був час, щоб відновити сили, серце шалено гупало, але він збирався йти до кінця, це було лише питання часу.

— Ще один раз, Дедіссе, і я гарантую тобі: я тебе ви­рублю.

Ілан обернувся, готовий оборонятися.

Перед ним стояв Ябловські зі шприцом у руці. Він стискав його, як стискають ніж, готовий ударити. Позаду нього стояли інші учасники, й Ілан прочитав у різнокольорових очах Хлої суміш люті та страху.

— Здається, ти вмієш користуватися шприцом,— промовив Ілан, притискаючи палицю до себе.

— Не завагаюсь ні на секунду. Облиш гроші і забирайся звідси. Може, ти й здався, але для нас гра триває.

Ілан витер рукавом холодний піт, що заливав очі. Обличчя перед ним знову видовжились, а потім стали нормальними, наче зроблені з латексу, а голоси були спотворені і долинали до нього сповільнено. Він притулився до скла, ледь не падаючи. Здавалося, все навколо розтягувалось, звивалось, розтікалося.

Тієї ж миті заревіла сирена, затріщали лампи. Ілан упав на підлогу, затуливши вуха руками. Ябловські вирвав у нього з рук його зброю і прокричав слова, яких він уже не розумів. Хлоя щось прошепотіла, провела рукою по його потилиці і за хвилину він залишився один, тремтячи, наче цуценя, очікуючи, коли напад мине.

Коли він отямився, була 9:17. Ілан підвівся, сперся руками об стіну, під пальцями посипалась штукатурка. Ця лікарня — не просто закинута будівля, це істота, що проникала в нього, намагалась поглинути його, заволодіти ним. Молодий чоловік затремтів, застібнув куртку під шию і повернув назад. Коктейль з медикаментів, здається, подіяв, йому стало трохи краще. Він крокував повільно і не зустрів зовсім нікого, йдучи до сходів, що спускалися до моргу. Проте всі вони були десь там: гравці, Гадес, убивця з викруткою.

Він пройшов підземними коридорами і повернувся з драбиною заввишки шість чи сім метрів, що лежала поряд із бочкою пального. Потім він знайшов інший залізний прут, міцний і важкий, і виліз через вікно з вирваними ґратами.

Сніг досі падав, але не такий густий. Вітер ущух, сніжинки здавалися пухнастішими, схожими на великі шматки вати. Небо кольору ртуті низько нависало. Навантажений своїм обладнанням, Ілан рухався по білій пустці, оглядаючи зовнішній мур, який йому нарешті вдалося роздивитись. Він виявився високим, та все ж мав бути якийсь спосіб знайти якусь лазівку, втримати рівновагу на гребні стіни, перетягнути драбину і поставити її з іншого боку. Опинившись за територією, він піде в бік долини.

Жодного сліду пса, Ілан навіть задумався, чи існував він насправді, хоча так стверджував і Гайгекс. Він подумав про Пекло, вхід до якого сторожить Цербер. Це диявольське місце було схоже на нього як дві краплі води.

Він швидко опинився перед заднім фасадом будівлі. По той бік зовнішнього муру височіли інші мури, що проростали з глибин землі: граніт, що стримів у небеса і губився в хмарах. Гори справді були дуже близько, гнітючі й мов­чазні.

Нарешті Ілан дійшов до кімнати спостереження. Він зазирнув у вікно. Вона не згоріла повністю, але більшість ­екранів вибухнули, контрольна панель розплавилась, а підлога перетворилась на великий чорний пухир.

Він відступив на кілька кроків назад. В усьому будинку-кажані горіло світло, роблячи кімнати однаковими, але він знав точне розташування тієї, де перебувала жінка з чорним волоссям та подряпаним обличчям. Він поставив драбину просто під її вікном. Верхній край драбини ледве діставав до третього поверху. Не вистачало трьох метрів.

Він обережно піднявся до вікна, розташованого під тим, що його цікавило. Тримаючи рівновагу, Ілан розбив прутом скло, потім щосили вдарив по ґратах. Після численних ударів ґрати врешті-решт піддалися, й Ілан застрибнув усе­редину кімнати.

Це була стара лікарняна палата, моторошна, крижана. Він швидко вийшов звідти й опинився в коридорі, ідентичному їхньому, з безліччю дверей і значно більш запиленому. Вочевидь це було крило С для жінок, пацієнток із важкими психічними захворюваннями. Залишалося знайти сходи, що вели до поверху вище, до крила D.

Він орієнтувався, як робив би це на першому поверсі, майже впевнений, що доступ до переходу між поверхами розташований праворуч. На шляху йому зустрічались нерухомі інвалідні візки, каталки, підсунуті до стін, рештки стражденного життя багатьох хворих. Він побачив стару таб­личку з написом «М’яка оболонка». Ілан знав, що цей термін означає третій захисний шар мозку. Він наближався до центрального органа.

На підлозі, у пилюці, він помітив сліди і пішов по них. Вони заходили й виходили з відчинених кімнат, перетиналися, плуталися, вказуючи на те, що їхній власник ішов навпомацки. Сліди вели до ванної кімнати, що залишалася у незмінному стані, з товстими трубами та ваннами тортур. Ілан із цікавості увійшов, і тут теж була сантехніка «Гудзон Рід». Він ледь не напоровся на цвях, що стирчав зі стіни, і різко зупинився. На кінчику іржавої шапки цвяха, що стирчав десь на рівні його живота, була маленька засохла червона пляма. Кінчиками пальців Ілан торкнувся речовини. Без жодного сумніву, це була кров. Крім того, декілька крапель впали на підлогу, і, здається, це сталося нещодавно. Власник слідів поранився тут, на третьому поверсі. Це ідеально сходилося з раною на передпліччі Гайгекса. Отже, він тут був.

Ілан пішов далі і побачив великий хол і сходи, закриті ґратами. Він щосили вдарив по