Пазл - Франк Тільє

— Вона… Вона…

— Так, вона мертва. І це не постановка.

Хлоя зробила короткий крок уперед, наче хотіла впевнитись, що вона не спить. Запах вдарив у ніс і те, що вона щойно з’їла, піднялось угору. Її мало не знудило.

— Тепер ти мені віриш? — сказав Ілан.

Вона повільно кивнула. Її руки тремтіли, стискаючи рот. Хлою охоплював страх, від чого її обличчя стало ще блідішим. Ілан вивів її з кімнати і зачинив двері. Тоді подивився їй в очі, тримаючи її руки у своїх. Молода жінка була пригнічена, готова от-от розплакатись.

— Хто вона? — запитала Хлоя.

— Ця дівчина була учасницею гри, вона першою приїхала до цієї лікарні…

Він чітко промовляв кожне слово, щоб упевнитись, що Хлоя повністю перетравила сказане.

— …У перший вечір, коли ми прибули, вона мала бути, як і всі ми, замкнена у своїй кімнаті. Потім, так чи інакше, у мінівені щось сталося. Не знаю, чи копи повернулись сюди, бо не змогли перетнути перевал, або ж убивця приїхав сам за кермом машини. Одне я знаю точно: чоловік в оранжевому комбінезоні зміг утекти, позбутися двох копів і зайняти місце цієї учасниці. Пригадай, коли ми відкривали конверти з першим завданням, Гайгекс зробив вигляд, наче приїхав першим, і, логічно, став напроти скриньки з номером 1. А ця жінка прибула в трійці перших. Він просто зайняв її місце.

Вони почули десь далеко стукіт дверей і підскочили. Хлоя стала схожа на примару.

— Думаєш, на цьому поверсі хтось є?

— Ні,— відповів Ілан, міцніше стискаючи свій залізний прут,— це лунає знизу. Ходімо, не затримуймось.

Вони пішли назад, пришвидшивши крок. Ілан продов­жив пояснювати:

— Думаю, Гадес залишився тут сам, щоб займатись нами, і він мертвий з першої ж ночі — вбитий Гайгексом, тобто Люкою Шардоном. Думаю, Гайгекс проник сюди і грається нами, як хижак грається своєю здобиччю.

— Він ніколи не розповідав, як потрапив у гру,— промовила Хлоя, раптом усвідомивши.

— Так. Усунувши копів, він отримав доступ до досьє на всіх нас, що лишились у машині, і це дозволило йому дізнатися більше про нас та «Параною». Це вбивця, у нього серйозні психічні проблеми, як-от роздвоєння особистості, але він також і справжній гравець, бо згадай: копи розповідали про вбитих гравців, і так званий Гайгекс був у їхній групі, одним із них. Цей тип почувається у «Параної» як риба у воді.

Хлоя відповіла після паузи. Вона заговорила здавленим голосом:

— А ми продовжуємо грати наосліп, як барани. Це жахливо. Більше ніхто нічого не контролює, ніхто не приїде забирати нас, у той час як серед нас убивця. Потрібно повідомити інших і забиратися звідси.

— Нарешті ти на моєму боці, давно пора.

Ілан зітхнув.

— Але все набагато складніше. З одного боку, є батькова мапа, яку у мене вкрав Гадес. Саме Гайгекс власною персоною допоміг мені розв’язати частину загадки. Це людина надзвичайного розуму.

— Щодо якої частини він тебе просвітив?

Ілан вийняв із кишені мапу.

— Дивись: насправді коди внизу означають кольори, які, будучи розташовані у правильному порядку, утворюють слово «ЯКІВ».

— Яків…— повторила вона, уважно вдивляючись у нижню частину мапи.

— Далі, є ще ті люди, які накачали мене наркотою і за­мкнули в стоматологічному кабінеті, які руйнують мою ­па­м’ять і хочуть викрасти мої спогади. Це вже не гра, вони намагаються отримати доступ до відкриттів моїх батьків. Я не розумію, звідки вони могли взятися, це не сходиться з тим, що в цих стінах убивця.

— Так, це не сходиться, а отже, це не насправді.

— Хлоє, ти ж не будеш…

— Зажди, зажди. Гаразд, Мокі мертвий, ти бачив його тіло в морзі, а вбивця потім його забрав. Напевно, те саме сталося і з Лепренсом. Тепер я вірю тобі на сто відсотків: вбивця з викруткою, Люка Шардон, привласнив особистість Вінсента Гайгекса і по черзі нападає на нас. Але що стосується тих, хто тебе катував… Підозрюю, що вони лише у твоїй голові. Можливо, ти настільки наполегливо їх уявляв, що тепер думаєш, що вони реальні.

— Я знаю, що я бачив.

— Шизофренік теж знає, що він бачив. Я маю на увазі, ти не можеш підтвердити, що те, що ти вважаєш реальністю, є реальністю. Ніхто не може підтвердити те, що з тобою, як ти кажеш, сталося,— ось у чому проблема. Я вважаю, що є гра, є вбивця, який у неї проник, і є твої галюцинації, спричинені усім цим стресом та всім, що ти пережив після смерті батьків. Тепер ці три явища змішуються.

Ілан не хотів знову вступати в нескінченну дискусію, це було не на часі. Він здався:

— Чудово, припустімо, навіть якщо я маю рацію, припустімо. Але що ти скажеш про ту дівчину з довгим чорним волоссям, замкнену на четвертому поверсі, у гамівній сорочці? І не кажи мені, що це ілюзія, вона така ж реальна, як і ми з тобою. До того ж Гайгекс, він же Люка Шардон, був ув’язнений у цій психлікарні, Хлоє, а саме в палаті 27. Біблія, яку я знайшов у шухляді, підписана його іменем, ти сама бачила. Отже, це він снився мені того сумнозвісного ранку, коли ти до мене приїхала. Мені снилася палата 27, снилося це місце.

— Ми вже говорили про це і…

— Пригадай, чорт забирай! У театрі, посеред декорацій, Гайгекс плакав! Чому, як гадаєш?

Вона задумалась.

— Тому що він знав це місце… Тому що ця сцена з її старими декораціями, усе це пробудило в ньому спогади. У ньому чи в одній з його особистостей.

— Саме так,— підтвердив Ілан.— Із цієї ж причини він підпалив кабінет арт-терапії. Уяви, що серед усіх світлин, що там висіли, були і його фотографії. Він усе зриває і спалює, щоб знищити докази.

— Отже, це його ви бачили з Мокі, коли він біг по коридору. Тепер ти віриш мені, коли я кажу, що Філоза — останній брехун? Чи коли я стверджую, що надворі немає собаки?

Ілан лагідно подивився на неї.

— Мені шкода, що…

— Пусте.

— І насамкінець, Люка Шардон справді намагався повіситись у стінах Сванессона. Не знаю, коли і чому, але це сталося і він вижив. І тепер, волею неймовірного повороту долі — через цю хурделицю, аварію, нашу присутність тут саме зараз,— він повернувся, щоб відтворити свої минулі злочини: повбивати гравців за допомогою викрутки. Віриш ти мені чи ні, але це правда.

— Схоже, повторюється його минуле вбивці. За словами копів, Гайгекс убив вісьмох людей. А якщо ми врахуємо цю бідолашну жінку, то нас потенційно…

— Вісім жертв.

Тепер вони опинилися біля вікна, що виходило на задній двір лікарні. Хлоя з острахом дивилась на гори, що були зо­всім поряд, під незмінно сірим небом. Затягнуті сніговою заві­сою, вони загороджували їй обрій, створювали відчуття відірваності від світу. Вони спустились драбиною, і замість того щоб піти ліворуч, щоб повернутись, Ілан повів її праворуч.

— Останнє,