Пазл - Франк Тільє

Світло.

— Це ж неможливо…— тихо пробурмотів він.

Його вмить охопило хвилювання. Він схопив ручку і записав, наче боявся забути: «Довжина хвиль!».

Його батько був дослідником і, цілком логічно, побудував свою загадку на тому, що любив понад усе: на науці. Як Ілан не подумав про це раніше? Він дуже чітко пригадав уроки фізики. Видиме світло складається із сукупності довжин хвиль, які здатне розрізнити людське око, від 380 до 740 мільярдних метра. Проходячи крізь призму, утворену, наприклад, краплями води, це світло виходить у формі кольорових смужок, кожна смужка відповідає точній довжині хвилі: знаменита веселка.

Наприклад, із суто фізичної точки зору, червоний колір відповідає діапазону довжини хвиль від 620 до 740 мільярдних метра, або нанометрів.

Ілан розглядав числа внизу мапи. Одне з чисел належало до цього діапазону: 735 нанометрів. Темний відтінок червоного — це ж вишневий промінь веселки!

Дивні числа справді ховають у собі кольори.

Може, в Ілана і були провали в пам’яті, але уроки на тему світла та довжину хвиль, що відповідає кольорам веселки, він пам’ятав досконало.

Він уважно занотував кольори цієї дивної веселки, намальованої батьком: два темні відтінки синього, близькі до фіо­летового, які ще залишалось визначити (один з них, можливо, індиго), відтінок блакитного і вишневий. Ілан знав, що фіолетовий колір відповідає довжині хвилі 380–440 нано­метрів, синій колір — 440–480 нанометрів, блакитний — 480–500 нанометрів.

Він написав на папірці Гайгекса:

440 → Відтінок синього (ультрамарин, кобальтовий, сап­фіровий?)

425 → Індиго

485 → Відтінок блакитного (ясно-лазуровий?)

735 → Вишневий

Ілан підсумував: отже, його батько написав числа, щоб замаскувати назви кольорів на дивній веселці, яку він намалював. Він згадав про внутрішнього Ілана, який змінив послідовність чисел. Тож він переробив свою табличку з урахуванням свого спогаду:

485 → Відтінок блакитного (ясно-лазуровий?)

440 → Відтінок синього (ультрамарин, кобальтовий, сап­фіровий?)

425 → Індиго

735 → Вишневий

Потім, міркуючи далі, скориставшись підказкою у вигляді великої літери у слові «Хаос», він узяв перші букви всіх назв кольорів і розташував їх у ряд:

Я_ІВ

Тепер він зрозумів, який останній колір. Це був кобальтовий.

Ілан протяжно вдоволено зітхнув: код, зашифрований за цією послідовністю чисел, був «ЯКІВ».

Але в кінцевому рахунку він зрозумів, що це йому не надто допомогло. Він не знав ніякого Якова, ні серед друзів, ні серед знайомих. Якийсь знайомий батьків, з яким слід зв’язатися? Якесь особливе місце? Значень може бути так багато. І зрештою, він досі не зрозумів, що означають ці загадкові Н, перед кожним числом, що тепер перетворилось на літеру.

H Я

H К

H І

H В

Яків, Яків… Ілан уважно роздивився малюнок батька, з його озером, горами, дивною точкою огляду, розташованою на висоті. Маленький острівець, ліворуч на обширі води. Усе повинно мати якесь значення, пояснення, логіку. Але скільки він не шукав, таємниця залишалась непорушною. Може, його розум притупився і він більше не бачить те, що слід побачити?

Але принаймні тепер у нього був перший ключ: той самий Яків.

У нього виникла ідея. Він відірвав маленький шматочок паперу, написав на ньому зверху свої здогадки і просунув папірець під двері Гайгекса. Потім повернувся до своєї кімнати і замкнувся всередині. Окрім цієї несподіваної та неочікуваної розгадки, його турбували ще два питання. Перше: якщо Гайгекс такий розумний, чому б Гадесові не використати його для розв’язання загадки? Можливо, він уже намагався, але безуспішно? Друге: отже, внутрішній Ілан справді володів розгадкою. Він більше не мав жодного сумніву, що цей інший він — це точно він сам у минулому. Що означало, що він справді жив у маленькому скромному будиночку разом з батьками, напроти заводу «Кристом». Можливо, батько там навіть працював, у дослідницькому центрі чи щось у цьому роді.

Ілан заплющив очі і спробував згадати, але його пам’ять була щільно закрита. У його голові все суттєво пошкоджено.

«Вони споганили твої спогади».

Знову ті самі питання: хто і навіщо? Що Гадес хоче в них знайти? Ілан не міг усидіти на місці, було пізно, а зімкнути очей він не зможе. Він думав про розмову з Гайгексом: пес існує. А якщо існує він, тоді маленькі вогники в кінці правого крила існують також. Можливо, там ховаються усі відповіді. Дістатися туди зсередини лікарні немає ніякої можливості, усі проходи заблоковані ґратами.

Але проникнути до нижньої кімнати з вулиці…

Ілан змайстрував собі нову зброю, значно ефективнішу, ніж палиця. Він узяв залізний прут, обгорнув кінець тканиною з порваного простирадла, всередину якої насипав битого скла. Такою штукою б’ють лише раз, ніколи двічі. Якщо пес з’явиться…

Через двадцять хвилин Ілан вилазив через розбите вікно, не попередивши нікого, з новим смолоскипом в одній руці та саморобною зброєю в іншій.

Тепер він точно знав одне: зовні було значно безпечніше, ніж усередині.

51

Цього разу він пішов у протилежному напрямку, піднявши комір куртки аж до носа, готовий знести голову кожному, хто до нього наблизиться.

Обійшовши праве крило, він звернув за ріг, пройшов уздовж бокової стіни лікарні і швидко опинився біля її задньо­го фасаду. Під час його практично безшумного руху жодних ознак присутності собаки не було. Його смолоскип освітлював лише його кроки, але Ілан вгадував навколо обриси гір — мовчазних свідків його відчаю. Гори вміють берегти таємниці і навіть глибоко закопувати їх. Вони приглушають крики тих, хто поневіряється їхніми схилами. У Ілана було відчуття, що ці кам’яні мури ніколи не від­пустять його.

Він помре тут, у їхньому гранітному череві.

Він намагався підбадьорити себе і продовжив іти далі, поки не побачив два освітлених вікна, верхнє було на кілька метрів правіше від нижнього. Вони справді існують, це йому не наснилось, як вважають Хлоя з Ябловські. Він нахилився, провів смолоскипом біля землі і підійшов до нижнього вікна. Інше вікно, на висоті десятка метрів над землею, було недосяжне.

Вікно було завішане сірою чи чорною занавіскою, через яку неможливо було побачити, що в кімнаті. Він подумав, відійшов закріпити смолоскип подалі на стіні, так, щоб його світла не було видно, і повернувся. Таким чином, ховаючись у темряві, він кинув у вікно сніжку і став чекати. Жодної реакції. Після трьох спроб він переконався, що всередині нікого немає.

Тож він пішов напролом. Він розбив вікно і виламав ґрати сильними ударами металевого прута. Врешті-решт шурупи не витримали натиску. Різким рухом він відсунув занавіску.

Це був великий контрольний пункт, подібний до тих, що є в магазинах і на вокзалах. Гуділи комп’ютери, блимали вогники. На трьох із чотирьох стін були розміщені десятки вимкнених екранів. Ліворуч від вікна була панель із численними кнопками та джойстиком. Ілан пройшов уперед, стискаючи залізний прут, увінчаний уламками скла в тканині. Він