Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Ваша правда, — сказав полковник, — ваша правда. Та коли мене так підступно провокують…

— Не зважайте! — відрубав Піраніо.

Ця сцена повторювалася щодня. Отож кожному, хто хотів по-справжньому повтішатися дратівливістю полковника, треба було чекати, поки Піраніо піде з клубу.

Коли полковник сів, настала черга бухгалтера докинути й своє слово про вдову Рошо.

— Звичайно, вона молода й гарна. Проте не слід забувати, що в неї мала донька і, може, вона схоче цілком присвятити себе дитині.

— Що значить, присвятити себе дитині? — втрутився начальник пошти. — Коли є гроші, любий друже, без цього можна обійтися. Батько залишив дівчинці чимало. Тепер лишається влаштувати її в добрий коледж, і проблема присвятити себе її вихованню розв'язується сама собою.

— Цілком слушно, — підтвердив дон Луїджі.

— Але, — сказав Піраніо, — не все так просто, як здається на перший погляд. Хто захоче взяти вдову з малою дівчинкою, нехай вона й добре забезпечена матеріально? Будь-який чоловік тричі подумає, перше ніж одружитися з нею.

— Та невже? Ну от візьмімо нас — хто став би тричі думати в цьому разі? Може, ви?.. Та заради такої жінки кожен кинеться сторч головою, не подумавши навіть пів-разу! — сказав комендаторе Дзерілло.

— Ще б пак! — гримнув полковник.

Від цієї миті шанобливе ставлення до синьйори Рошо стрімко пішло на спад. Ішлося, звичайно, не про її чесноти, а про тіло. Її рідкісні чесноти, як і раніше, перебували на недосяжній височині, нічим не заплямлені, проте її голе тіло раз у раз виникало перед зором присутніх у всіх можливих ракурсах та ще й у побільшеному масштабі, наче на фотознімках, що їх так майстерно вміє виготовляти відомий фотограф Брандт. Полковник настільки забув про всяку шанобливість, що припав до груді синьйори Луїзи, як немовля, і потрібен був весь авторитет Піраніо та посилання на славне бойове минуле полковника, щоб відірвати його від тієї груді.

Лаурана не промовив і слова. Він завжди з цікавістю слухав балачки про жінок, що часто точилися в клубі. Провести вечір у цій компанії було для нього те саме, що прочитати книжку. Залежно від настрою співрозмовників це іноді нагадувало якусь новелу Піранделло, іноді — Бранкаті. Але частіше — соковиту прозу Бранкаті. Лаурана ходив до клубу постійно і знаходив тут відпочинок, такий необхідний йому після трудового дня.

Розмова про синьйору Рошо, одначе, була йому не зовсім приємна, вона тривожила його, будила в ньому суперечливі почуття. В душі він обурювався і водночас сидів мов зачарований. Не раз він уже збирався піти або висловити свій осуд. Проте щось утримувало його: він знаходив якусь гірку втіху в непристойному характері розмови, в лихослів'ї чоловіків, у невиразному болісному переживанні, схожому на ревнощі.

Коли вичерпалася еротична передмова, заговорили про «претендентів на престол» — так висловився комендаторе Дзерілло. Товариство почало розглядати й оцінювати шанси кожного з чоловіків віком від тридцяти до сорока років з доброю вдачею і з дипломом у кишені, неодружених і непоганих із себе, тобто тих, хто мав підстави успішно претендувати на ложе і на маєтність удови Рошо. В якийсь момент розмови хтось навіть, радше з бажання сказати комплімент, ніж із щирої переконаності, назвав ім'я Лаурани. Учитель густо почервонів і став розгублено відмагатися.

Дон Луїджі Корвайя поклав кінець суперечці.

— Не марнуйте зусиль на пошуки, — сказав він. — Коли синьйора Луїза надумає вийти заміж, гарний чоловік для неї є напохваті — і не треба далеко ходити.

— І хто він? — спитав полковник з такою погрозою в голосі, ніби вже наготував блискавку, якою мав спопелити зухвальця.

— А хто ж як не кузен сердешної вдови, наш добрий приятель Розелло.

Коли дон Луїджі говорив з єхидством, він ніколи не забував включити жертву в число своїх приятелів.

— Ота церковна миша? — сказав полковник і зневажливо плюнув, як завжди, несхибно влучивши в білу емальовану плювальницю не менш, як за три метри від себе.

— Він самий, — посміхнувся дон Луїджі, пишаючись своєю проникливістю, — він самий…

Дон Луїджі висловив думку, яка вже кілька днів непокоїла Лаурану. Вчитель дійшов висновку, що це єдиний імовірний мотив злочину. І ось дон Луїджі Корвайя подумав про те саме, керуючись іншими міркуваннями, — своєю любов'ю до пліток, до лихослів'я. Поза загальною картиною (або в картині, проте як деталь темна, нерозшифрована, суперечлива) лишався той факт, що Рошо через посередництво депутата-комуніста намагався таємно завдати удару Розелло. Тут могло бути одне з двох: або Рошо зловив синьйору Луїзу й кузена, як то пишуть у поліційних протоколах «на місці злочину шляхом подружньої зради», або Рошо мав тільки підозру, хай яку слушну, про те, що між Луїзою й Розелло існує любовна інтрига. У першому випадку його поведінку слід було визнати досить дивною. Чоловік ловить свою дружину на гарячому, спокійно повідомляє її коханцеві про свій намір занапастити його, відвертається і йде геть. Готуючи свою помсту, він підтримує зі своїм ворогом колишні стосунки, мов нічого й не сталося. Зате в другому випадку нелегко було пояснити факт, як Розелло довідався про те, що Рошо збирається помститись йому. Існувала й третя гіпотеза: Луїза, безневинна, була жертвою впертих переслідувань з боку свого кузена і сказала про це чоловікові або той довідався якось сам. Але в такому разі, певний, що дружина зберігає йому вірність, Рошо мав би тільки порвати взаємини із Розелло, та й по всьому. Небіжчик ставився до людських пристрастей з розумінням, з терпимістю, отож навряд чи перед лицем не такої вже непоправної кривди, власне, тільки спроби завдати йому кривду, він міг усерйоз думати про помсту.

Слід, проте, врахувати: Рошо їздив у Палермо лише, щоб розвідати, чи його приятель-депутат погодиться допомогти йому довести до відома широкої громадськості викривальні матеріали. Він ще не зважився тоді на помсту і ясно дав зрозуміти своєму колишньому приятелеві, що має подумати, чи розповість йому все чи нічого, залежно від… Залежно від чого? Залежно від того, чи під загрозою викриття Розелло змінить свою поведінку? Виходить, що, погрожуючи адвокатові, Рошо поставив перед ним певні умови? Тоді доведеться повернутись до першої гіпотези: доведеться припустити, що небіжчик поводився дуже по-чудному, в стилі кіногероя з якої-небудь стрічки про світське життя, виступаючи в ролі чоловіка, зрадженого дружиною, який, проте, й далі кохає її і вперто хоче утримати при собі. Та оскільки Лаурана суворо осуджував людей, які в своєму житті керуються пристрастями, самолюбством, а надто надуманими уявленнями про честь, він не міг не помітити, що в цій гіпотезі