Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Ми тут бачили й не таке, — без найменшого збентеження відказала стара.

Вони якраз підійшли до могили аптекаря Манно. Окритий крильми ангела, він усміхався з емалевого портрета, задоволений щасливим полюванням.

15

Свої чотири вихідні Лаурана присвятив упорядкуванню та доповненню конспектів для лекцій з італійської літератури й історії. У роботі він був завжди старанний і віддавався їй до останку. Отож за справами він майже забув про історію, в яку мимоволі встряв, і в ті хвилини, коли згадував про неї, бачив події ніби дуже здалеку, а техніка, здійснення і навіть задум злочину здавалися йому досить примітивними, мовби запозиченими з якогось роману Грема Гріна або когось іншого. Навіть зустріч на кладовищі із вдовою Рошо разом з думками, що їх та зустріч розбудила в ньому, перейшли у сферу літературних образів, забарвлених у чорний колір релігійного романтизму.

Після чотирьох днів відпочинку Лаурана повернувся до свого життя на колесах, яке здалося йому ще тяжчим, ніж до того. Якось, зайшовши вранці в автобус до районного центру, він з подивом побачив у ньому Луїзу Рошо.

Вона сиділа в першому ряді, прикриті чорною жалобною сукнею ноги були врівень з дверцятами. Місце поруч неї було вільне і, відповівши на його привітання, вона з боязкою усмішкою показала йому на те місце. Лаурана на мить завагався: його опанувало почуття сорому, так ніби сівши поряд з нею в першому ряді, він перед усіма розкриє те, що знав, виставить напоказ свою пристрасть і свою відразу. Отож йому захотілося знайти якусь відмовку й відхилити запрошення. Він поглянув у глиб автобуса, шукаючи там приятеля, якому він має неодмінно щось сказати; але в автобусі сиділи тільки селяни й студенти, до того ж усі місця були зайняті. Тож він подякував і сів. Яке то щастя для неї, сказала йому синьйора Луїза, що місце досі лишилося вільне, тепер вона має поруч людину, з якою можна побалакати, адже тільки в розмові їй щастить забути про тимчасове нездужання, в автобусі їй завжди робиться зле, і це дивно, бо й у автомобілі, й у поїзді вона почуває себе цілком нормально. Потім синьйора Рошо заговорила про те, який сьогодні чудовий день; мовляв, вона не знає нічого кращого, ніж бабине літо; сказала, що оливи вродили добре; а її дядькові каноніку чогось нездужається… Вона теревенила про все на світі, теревенила не вмовкаючи, аж у вухах лящало. Лаурана мав таке відчуття, ніби вся кров прилинула йому до голови, як ото коли швидко спускаєшся з високої гори в долину. Потроху розвіялася його сонливість, забулося прикре відчуття пробудження і зготовлена матір'ю чашка рідкої кави. Лаурана відчував, як поруч із Луїзою в нього розгорається кров. І що нещадніше й гостріше він осуджував її розумом, що ясніше усвідомлював її душевну вбогість і вгадував її розбещеність, то невтримніше вабило його це розкішне, граційне тіло, вродливе обличчя, на якому губи то кривились досадою, то манили, пишне волосся, запах парфумів, змішаний з важким духом сну — усе це розбуджувало в ньому гостре, майже болісне жадання.

Тепер йому важко було повірити, що до смерті Рошо він не раз зустрічався з Луїзою, не раз вони розмовляли. Гарна жінка, міркував він тоді, а проте скільки на світі тих гарних жінок, а надто нині, коли канони жіночої краси набули такого розмаїття, завдяки цілій системі кіноміфів, у яких прославляється і тендітність, і повнота, і профіль німфи Аретузи, і профіль собачки. «Тут бракує тільки камінного гостя, щоб відсвяткувати бенкет», — так подумав Лаурана того разу, коли побачив її у віталеньці із зачиненими віконницями, засвіченою лампою й оповитими сутінню дзеркалами, бо вона видалася йому особливо гарною, особливо жаданою у своїй жалобній сукні під побільшеним портретом небіжчика-чоловіка, де її юне, туге, окутане таємничістю тіло мовби насміхалося над невблаганною смертю. А потім, коли Лаурана упритул підійшов до розкриття злочину, його збудження тільки посилилось; він тремтів, уявляючи собі картини пристрасті, зради, холодної жорстокості, з якими було здійснено вбивство; коли перед ним, коротко кажучи, постало саме зло у своєму натуральному вигляді, у своєму плотському вираженні, похмуре і водночас осяйне. І в тому своєму очамрінні розпізнав Лаурана відлуння далеких часів, коли його навчали боятись гріха, навчали уникати життєвих спокус (закручували всі гайки, як і належало), коли зародився в ньому страх перед плотською любов'ю, від якого він так ніколи й не визволився, і виходило так, що жадання змагало його найдужче тоді, коли розум особливо суворо закликав до поміркованості, до тверезої поведінки. Отож і тепер, коли Лаурана сидів поруч з Луїзою і відчував, як на кожному повороті її тіло мимоволі притуляється до його тіла, він почував себе наче роздвоєним, розполовиненим. І легенда про роздвоєння душі, яка завжди так хвилювала його в літературі, тепер справджувалася з ним наяву.

Коли вони вийшли з автобуса, Лаурана не знав, як йому бути: чи то попрощатися з попутницею, чи провести її туди, куди вона збиралася йти. Вони трохи постояли на майдані, а тоді синьйора Луїза, яка протягом усієї подорожі здавалася на диво безтурботною, раптом споважніла і сказала, що вона приїхала сьогодні до районного центру в справі, про яку хоче розповісти йому, Лаурані.

— Я з'ясувала, — сказала вона, — що мій чоловік справді їздив до Рима зустрічатися з тим своїм приятелем-депутатом. І він хотів попросити його якраз про те, про що ви розповіли мені того вечора, пригадуєте? Коли прийшли до мене додому з моїм кузеном, — і на згадку про кузена Луїза майже бридливо скривилася.

— Справді? — спитав Лаурана.

Він страшенно розхвилювався, гарячково гадаючи, з якої б то причини така несподівана відвертість.

— Атож, я це відкрила зовсім випадково, коли вже була втратила надію… Бо після того, що ви мені сказали тоді, я пригадала багато всяких дрібних подій та випадків, які, разом узяті, пояснили для мене те, про що несамохіть довідалися ви. Отож я заходилася шукати, шукати… І нарешті знайшла щоденник, якого мій чоловік вів потай від мене, ховаючи його на полиці, за книжками… Сталося це, коли я вже не сподівалася нічого знайти… Мені раптом заманулося почитати одну книжку, я взяла її з полиці, і там, за книжкою…

— Щоденник, отже, він вів щоденник…

— В одній з отих великих облікових книг, що їх аптеки надсилають лікарям… Починаючи з першого січня, він щодня записував туди по три-чотири рядки своїм нерозбірливим почерком лікаря. Занотовував туди те, що здавалося йому